Глава 2

Про існування провулка Панська гора Маргарита дізналася вперше, коли замовляла таксі. Воно й не дивно, що не одразу знайшлося авто – їхати до дідька на висілки, та ще в такий дощ! Погугливши, Марго здивувалася ще більше, сам провулок був лише з кількох будинків і закінчувався біля кладовища. 

Водій теж виявився мовчазним і якимось нервовим. Поки вони майже пливли по глибоченних калюжах, цей похмурий тип весь час поглядав у дзеркало заднього виду. Дивно якось поводився, наче боявся, що тут на них чекають ходячі мерці чи привиди, як у відомих серіалах. 

Сама Маргарита потойбічного не боялася, хоча й не захоплювалася модною традицією святкувати Геловін. Одягатися в заляпані бутафорською кров’ю простирадла і їсти печиво у вигляді пальців - фу! Він однієї думки ставало неприємно у шлунку. Щоб задавити це відчуття, довелося пошукати в кишені м’яту цукерку і поки вона копирсалася, машина різко загальмувала.

– Приїхали. – повідомив водій і чомусь так стиснув кермо, наче хотів стартонути з місця в кар’єр, як тільки пасажирка вийде.

Марго і йому хотіла запропонувати цукерку, бо ментол, кажуть, заспокоює, але стрималася і клацнула гаманцем, щоб дістати купюру. Нехай сам про себе подбає, не чоловіки, а ніжні квіточки самі трапляються! Кладовища не бачив, чи що?  

– Дякую! – дівчина приходила під пахву коробку, штовхнула дверцята і рішуче ступила у свіжу багнюку. 

Ну а чого чекати від такого місця? Асфальт, звісно, колись був, але за царя Панька, нічого незвичайного для передмістя. Та й  дім номер тринадцять був розташований зовсім поруч – можна дострибати по сухих острівках за якихось дві хвилини. 

Ліхтар над будівлею, як не дивно, горів і Маргарита рушила вперед з єдиним бажанням – скоріше забрати свої форми для мила та повернутися в затишну квартиру. За ніч можна все встигнути зробити, а завтра запакувати подарунок та відправити його і видихнути з полегшенням. 

З цими оптимістичними думками непрохана візитерка подолала останню перешкоду у вигляді калюжі і піднялася на кам’яний ганок. Натиснувши дзвінок, перебрала плечима. Холодний вітер починав задувати під курточку і неприємно лоскотати шкіру, а тримати коробку було досить незручно, тому кроки за дверима неймовірно порадували.  

– Добрий вечір… – Маргарита вже відкрила рота, щоб пояснити свою появу, але застигла на місці. 

Не може бути! Це ж він, той самий “принц на білому коні”, який останнім часом так часто снився.