Жовтень 1956 року, місто Старі Кодаки

Осінь того року видалася особливою - тихою, задумливою і трохи чарівною. Здавалося, саме повітря зберігало в собі спогади про давно минулі часи, а кожен порив вітру приносив із собою невидимі історії, які ніхто не вмів розповідати, окрім старих будинків та котів.

На широкому підвіконні першого поверху старого цегляного будинку сидів кіт на ім’я Мурко. Будинок стояв на невеличкій вуличці, де клени схиляли свої пожовклі крони над бруківкою, а ковані балкончики прикрашалися останнім осіннім листям. Його стіни пам’ятали чимало: дитячий сміх, закохані шепоти, суперечки сусідів і тихі вечори, коли за освітленими вікнами народжувалися мрії.

Мурко був поважний, рудий, із білими лапами, густою шерстю та очима кольору старого бурштину. Він мав довгі вуса, які ледь помітно тремтіли, коли за вікном відбувалося щось цікаве, і хвіст, що неквапливо погойдувався, мов маятник старовинного годинника. У його поведінці було щось дивовижно людське: він умів довго дивитися в одну точку, наче розмірковував над складними питаннями буття, а іноді примружував очі з таким виглядом, ніби знав про світ значно більше, ніж усі його мешканці разом узяті.

Та й, правду кажучи, так воно й було.

Мурко мав одну таємницю, про яку не здогадувалася навіть його господиня. Він бачив те, чого не помічали люди.

За вікном жило своє неквапливе життя місто. Бруківкою цокотіли підбори жіночих черевиків, повз проїжджав велосипедист у темному картузі, а біля газетного кіоску двоє чоловіків у довгих пальтах жваво обговорювали останні новини. Продавець каштанів роздмухував жар у невеличкій жаровні, і над нею здіймався запашний димок. Біля крамниці з вивіскою «Галантерея» літня пані обирала ґудзики, довго розглядаючи кожен крізь окуляри.

Трамвай із кремовими боками та темно-червоними дверима дзеленчав на повороті, здіймаючи з дороги жовте листя. Його вікна світилися теплим світлом, а за склом миготіли обличчя пасажирів - втомлені, задумливі, заклопотані своїми маленькими людськими турботами.

Мурко спостерігав за всім цим із тихою цікавістю.

Ось дівчинка в червоному пальтечку перестрибнула через калюжу, притискаючи до грудей шкільну сумку. Ось двірник у потертій кепці змітав листя у велику купу, а вітер знову розкидав його по тротуару, ніби пустотливий невидимий хлопчисько навмисне заважав йому працювати. Біля ліхтарного стовпа двоє закоханих ділили одну парасольку, хоча дощу майже не було.

Кіт ледь помітно ворушив вусами.

Він знав, що вітер не завжди був просто вітром.

Іноді він приносив із собою маленьких повітряних духів - невидимих створінь, які любили заплутувати жіночі зачіски, знімати капелюхи з голів поважних панів і перекочувати листя з одного тротуару на інший. Люди сердилися, лаялися, озиралися, але ніколи не знаходили винуватців. Лише Мурко бачив, як прозорі силуети з крильцями, схожими на осінні павутинки, кружляли навколо ліхтарів і ховалися в димарях.

А ще він умів розрізняти звичайне листя й те, яке приносило звістки з інших світів.

Таке листя мало тоненькі золоті прожилки, що світилися в сутінках, наче всередині кожного листочка хтось запалив крихітну свічку. Воно ніколи не падало просто на землю. Зазвичай листочки кружляли над бруківкою, підхоплені невидимою течією, а потім зникали в тумані, залишаючи по собі ледь відчутний запах кориці та старих книжок.

Мурко нікому не розповідав про ці дивовижі. По-перше, коти взагалі не надто люблять ділитися своїми таємницями. А по-друге, люди, на його переконання, мали достатньо власних клопотів і без чарівних листочків та повітряних духів.

У кімнаті було тепло й затишно. Пахло свіжим чаєм, яблучним пирогом і трохи димом із пічки. На стіні цокав круглий годинник із дерев’яним корпусом, а на столі біля вікна стояла ваза з останніми осінніми айстрами. Їхні пелюстки вже трохи зів’яли, але одна квітка, темно-фіолетова, досі трималася напрочуд гордо.

На старому радіоприймачі тихо грала мелодія. Часом між нотами виникало легке потріскування, і тоді здавалося, ніби крізь музику пробиваються голоси з іншої епохи. Господиня Мурка, пані Олена, сиділа біля столу й в’язала теплий вовняний шарф. Вона була жінкою тихою, з лагідними очима та звичкою розмовляти з котом так, ніби він був її давнім приятелем.

- Ну що, Мурчику, знову стережеш наше місто? - усміхнулася вона, не відриваючись від в’язання.

Мурко повільно повернув голову й муркнув у відповідь.

Пані Олена засміялася.

- От і добре. Хоч хтось у цьому домі знає, що робиться на світі.

Вона не знала, наскільки близько підійшла до правди. Бо саме тієї миті на протилежному боці вулиці сталося дещо незвичайне.

Біля старої крамниці годинникарів зупинився настінний годинник, що висів за запітнілим склом. Його стрілки завмерли на сімнадцятій годині й тринадцятій хвилині. Одночасно зупинився маленький кишеньковий годинник у руках чоловіка, який поспішав на трамвай. Навіть круглий годинник над входом до міської пошти перестав цокати.

Лише Мурко помітив це.

Він випростався, насторожив вуха й уважно подивився на годинникарню.

З-за рогу, де вузька вуличка губилася в молочному тумані, вийшла незнайома постать. То була невисока жінка в довгому темно-зеленому пальті та капелюшку з вуаллю. Вона йшла повільно, тримаючи в руці старовинну парасольку з вигнутим срібним руків’ям. Її кроки не залишали звуку на мокрій бруківці.