Глава 1. Ім'я під білилами

Західні Фіви. Селище майстрів царського некрополя. Двадцять дев'ятий рік правління Рамсеса III.

Меріт не любила, коли батько позичав її пензлі.

Він завжди повертав їх вимитими, акуратно зв'язаними й цілком непридатними до роботи. Хуї був чудовим рисувальником, знав, як розмістити сорок постатей богів на стіні завширшки у два людські зрости, але вважав, що добрий пензель повинен витримувати все. Меріт дотримувалася іншої думки. Пензель мав служити довго, якщо ним не користуватися як паличкою для розмішування штукатурки.

Цього ранку вони посварилися через третій пензель за тиждень.

— Ти знову обрізав ворс.

— Він розтріпався.

— Після тебе.

— Я врятував його.

— Від чого? Від можливості малювати?

Хуї, який сидів на низенькому ослінчику перед недоробленою дерев'яною скринею, розглядав її з таким зосередженням, наче скриня сама могла підтвердити його правоту. На кришці вже проступали червоні контури богині з розпростертими крилами. Меріт мала нанести синю фарбу на невеликі ділянки між пір'ям, а батько — завершити чорним обводи.

Замовлення обіцяли забрати ще вчора.

Замовниця, дружина померлого наглядача за водоносами, двічі приходила перевіряти роботу й обидва рази залишилася незадоволена. Спочатку їй не сподобалися очі богині — надто великі. Потім крила — недостатньо великі. Врешті вона повідомила, що її чоловік за життя любив синій колір.

Меріт досі не розуміла, як це мало вплинути на вигляд богині.

Тепер батько сидів над скринею з коротким обгризеним пензлем, а Меріт намагалася не дивитися на його руки.

— Візьми інший, — сказала вона.

— Цей добрий.

— Візьми той, що зліва.

— Він надто м'який.

— Саме тому ним можна малювати.

Батько засміявся, нарешті відклав зіпсований пензель і потягнувся до другого.

У двері постукали.

Хуї підняв голову.

— Відчинено!

На порозі з'явилася Таї, сусідка з другого провулка. Вона була старшою за Меріт років на п'ятнадцять, мала двох дітей і вміла сваритися так, що навіть начальник робітників одного разу поступився їй дорогою. Зазвичай Таї приходила з проханням позичити олії, зерна або чиюсь допомогу. Сьогодні вона тримала обома руками плоский вапняковий уламок, загорнутий у стару тканину.

— Хуї, ти можеш це виправити?

Батько кивнув на стіл.

— Покажи.

Таї розгорнула тканину.

Це була невелика поховальна стела. Незакінчена, із простим зображенням чоловіка перед столом приношень. У нижній частині залишили місце для імені та короткого напису.

Меріт підійшла ближче, ще витираючи руки від синьої фарби.

На вапняку виднілися свіжі білила.

Вона помітила їх раніше, ніж зрозуміла, що саме принесла сусідка.

— Хто так зробив? — запитала Меріт.

Таї стиснула губи.

— Я хотіла б знати.

Хуї взяв стелу, поклав на коліна й провів пальцем по нижньому краю. Крихта білої фарби залишилася в нього на шкірі.

— Коли це сталося?

— Уночі. Або вчора ввечері. Я знайшла зранку.

— Де вона стояла?

— Біля входу. Я ж тобі казала, що хотіла показати її родичам перед похованням.

Батько дивився на затерту частину.

— Дітям ти показувала?

— Вони не чіпали. Присягаюся тобі, Хуї.

— Я не кажу, що чіпали.

— А ти зараз що робиш?

— Питаю.

Таї сіла просто на підлогу, так і не дочекавшись запрошення. Тканину, у яку загортала стелу, вона поклала собі на коліна й почала розгладжувати.

Меріт присіла поряд із батьком.

Під шаром білил мав бути напис. Хтось не просто замалював його, а спочатку зіскоблив знаки. На камені залишилися вузенькі подряпини, що йшли поперек рядка. Білила поклали поверх них так поспіхом, що в заглибленнях утворилися крихітні грудочки.

Зображення чоловіка ніхто не торкнувся.

Постраждало тільки ім'я.

— Пахері? — тихо спитала Меріт.

Таї кивнула.

Її чоловік помер одинадцять днів тому.

Він працював серед майстрів царського некрополя — переносив камінь, допомагав готувати поверхні для малювання й виконував доручення старших робітників. Меріт пам'ятала його кремезним чоловіком із пошкодженим лівим вухом. Він любив розповідати, як одного разу налякав скорпіоном писаря, хоча щоразу змінював подробиці.

Одного дня він не повернувся з роботи.

Начальник сказав, що сталася нещасна пригода. Тіло привезли наступного ранку. Пахері лежав на ношах, накритий тканиною, й Таї нікому не дозволила його торкатися, доки сама не побачила.

Після цього в домі сусідки постійно були люди.

Спочатку приходили допомагати. Потім — радити. Нарешті — пояснювати, чому деякі обіцяні речі їй не належать.

Меріт пам'ятала, як Таї вчора стояла біля місця роздачі зерна й намагалася з'ясувати, чому її родині більше не видають пайок Пахері.

Писар довго переглядав записи, а тоді сказав, що в списку такого працівника немає.

Таї спершу засміялася.

Вона вирішила, що чоловік жартує.

— Звичайно, є. Він із правої бригади. Працював у Підземній оселі, аж поки його звідти не винесли.

Писар повторив, що в списку імені немає.

Таї тоді перестала сміятися.

Вона покликала двох чоловіків, які знали Пахері. Один підтвердив, що працював із ним. Другий раптом сказав, що не пам'ятає, в якій саме бригаді той значився.

Писар розвів руками.

Видача зерна закінчилася без Таї.

Меріт бачила це власними очима, бо саме тоді принесла батькові воду й чекала біля воріт, поки закінчать із записами.

Пізніше вона намагалася розпитати сусідку, але Таї вже не хотіла ні з ким говорити.

Тепер вона прийшла з пошкодженою стелою.

— Хтось його ненавидів? — спитав Хуї.

Таї розправила тканину на колінах і вперше за весь час підняла очі.

— А що, тепер треба мати ворога, щоб тебе пам'ятали?

Батько не відповів.