Час віднайти себе. 23:90 – 23:100

Вона стає поруч з ним, наче так мало бути завжди. Клинок у її руках відчувається так правильно, наче вона тільки те й робила, що боролася ним з цими монстрами. 

Рухи з Елаєм поступово синхронізуються. 

Вони навіть не перемовляються, а одразу знають, що повинні робити. 

Крок за кроком вони знищують їх і розчищають собі шлях до Ратуші. 

– Чудово впоралася! – салютує Елай і у його голосі чутно визнання. 

– Як бачиш! – приховати образу не виходить і вона не чекаючи на нього швидко проходить до омріяних дверей. 

Усе що їй зараз хочеться це якнайшвидше повернутися додому. 

– Будь обережна, – прошепотів Елай, схилившись до неї ближче. 

Вона злякано відсахнулася від такого неочікуваного доторку. Терпіти не могла, коли хтось порушував її особистий простір. 

– А ви? – вона невпевнено повертається до привидів, які стоять навіддалі, – Не йдете? 

Направду ж, хотіла приховати ніяковість, яку відчула. А це був найпростіший спосіб перевести тему. 

– Ми лиш виконували прохання голови, – відповів він, вказуючи рукою на Елая, – але далі пройти нам заборонено. Щасти вам, Хранителько, – проговорили вони тихо. 

А непогано її чоловік тут влаштувався. Хоча у нього ж завжди були прекрасні лідерські якості. 

– Тоді дякую вам за все! – вона низько кланяється привидам і приховуючи смуток, обертається.

Розпахнула двері навстіж і завмерла. 

– Що це таке…прошепотіла вона потупившись і інстинктивно сама притулилася до Елая в пошуках безпеки. 

Замість звичного старовинного холу від якого йшли сходи наверх перед нею був механізм годинника. 

– Як узагалі, – вона з нерозумінням глянула на Елая, шукаючи відповідь у його відчуженому погляді. 

– Я ж попереджав, – з теплотою у голосі сказав він, хоча звучало це дещо глузливо, – ти зможеш, Рейно. 

Якщо він вірить у неї, вона теж зробить це. Стрибнувши прямо униз, вона легко приземлилася на секундну стрілку. 

– Йдеш? – глянула вона на нього з очікуванням і азартною усмішкою. 

– Авжеж, – кивнув він приземлившись поруч, – ну що куди далі? 

Вона зупиняється і озирається довкола. Давно забуті слова виринають у її пам'яті і вона починає розуміти. 

– Секунди в хвилини, – озвучила вона, перестрибуючи далі. 

Елай слідує за нею, не ставлячи зайвих питань і вона відчуває себе спокійніше.  

 – Хвилини в години, – продовжила вона і ледь не впала, коли неочікуваний спогад пронизав її. 

“ – Ти невдячне стерво, – розлючено прошипів Елай і швидко пішов далі. 

Вона не пам'ятає цієї суперечки. Ельві вважала, що його насмерть збила машина, але здається усе було інакше. 

– Сам не кращий, – тихо з насмішкою промовила вона, – а я не зміню свій вибір. 

– Отже, станеш часовою, – з гіркотою сказав він, – що ж, тоді не проси мене про порятунок, коли час настане. 

А потім вона побачила як він пішов. Годинник зупинився. Настала тринадцята година. 

Вона не зрозуміла нічого зі спогаду. 

– Ти чого? – здивовано подивився на неї Елай, – Рейно, ти побачила якийсь спогад? – запитав стривожено. 

Вона скривилася. 

– Прошу не називай мене цим дурним скороченням, терпіти його ніколи не могла, – прошипіла вона і вкотре відсахнулась від нього, наче від проклятого, – ти сам сюди прийшов. У це місце? 

Він нічого не говорить, а потім важко зітхає. 

– Отже, побачила, – його погляд став таким від чого вона відчула себе не комфортно. 

А ще це дозволяє їй дещо зрозуміти – у них точно були не найкращі відносини. Можливо токсичні, залежні чи сповнені одержимості. Але явно не такі щасливі і світлі якими вона завжди їх пам'ятала. Зберігала у серці і не хотіла забувати. 

– Ельвірейн? – він проводить рукою перед її очима. 

Вона дивиться на нього інакше, шукаючи те чого не бачила раніше. Справжність. 

– Я…Ми…Мали погані відносини? – нарешті запитала вона. 

– Чому ж…просто інколи у нас траплялися дрібні непорозуміння, – розпливчасто відповів він. 

Наче їй було цього достатньо! Та добре, не хоче говорити, хай усе й залишається висіти в повітрі. Дрібні нерозуміння точно не змушують бігти від дружини в тринадцяту годину і так довго бути у цьому місці. 

– Години у дні, – вона щосили старається стримати обурення. 

Стримати бажання скинути його прямо звідси. Натомість ледь не летить униз сама. 

Далі. Потрібно вибиратися далі. 

– Дні в тижні. 

Вона має потрапити наверх. Вона має дістатися місця де знаходиться головний циферблат. Ще трішки. 

– Тижні у місяці, а місяці в роки. 

Елай дістається місця призначення першим і простягає їй руку за яку вона вдячно хапається. 

Як тільки досягає рівної поверхні відчуває як новий спогад знову накриває її. Той, який належить батькам. 

Вона вже давно забула їхній вигляд, та впізнала.

Відчула, що знову хоче плакати. Вони померли залишивши її, тому тепер побачити їх було справжнім щастям. 

Образи були майже не чіткі, та Ельві усвідомлювала – це тринадцята година і зараз вони знаходяться на тому самому місці, що й її батьки. 

“Вони танцювали. Незвично, наче їхні кроки щось означали. Ельві уважно спостерігала за їхніми рухами, спробувавши запам'ятати усе що бачить. 

А потім вона почула звук, наче старий механізм починає працювати. 

Щось пішло не так. Це відчуття таке чітке, що ледь не збиває її з ніг. 

Обриси батьків почали зникати, перетворюватися на пил, який затягнуло у циферблат.  

Ельвірейн застигнула з жахом закривши рок рукою. Зараз перед нею розкрилася смерть її батьків. 

Але спогад не завершився. Продовжився. 

Ці слова були наче записані для неї, наче остання воля її батьків. 

“Наша донько, народжена в тринадцяту годину, зроби те, що не вийшло у нас”