Час співпрацювати. 23 : 80

Елай завмер, слідкуючи за її діями. Подивився на неї якимось нудьгуючим поглядом

– Ти не можеш нічого їм зробити – вони врятували мені життя, – обурено відказала вона, завмерши за декілька кроків від нього. 

Він усміхнувся. Та зараз це виглядало більш моторошно, аніж гарно. 

– А ти не змінилася, моя кохано дружино, – задумливо промовив він і все ж опустив зброю. 

Ельвірейн скривилася. 

– Це було двісті років тому, мій коханий чоловіче, – останнє вона навмисно виділила саркастичним тоном. 

Це було надто давно, щоб вважатися правдою. 

– Ох справді, – протягнув він, – не думав, що пройшло так багато часу, – у його тоні вловлювався дивний натяк на невідомо що. 

Вона здригнулася і ще раз підійняла свій погляд цього разу, щоб роздивитися його краще. І це викликало відчуття смутку. 

Колись золотисті очі тепер були наче вицвілі, а волосся мідного відтінку чимось між сивим і рудим. 

– Ти одразу став таким? – тихо запитала вона. 

Він похитав головою і підтвердив її здогадку. 

– Чим довше залишаєшся у цьому місці, тим більше перетворюєшся на когось на кшталт привидів. 

Кивнула. Усвідомила, що й сама може такою стати. Тепер не дивно, що вона щоразу втікала звідси. 

Чекайте. 

Вона втікала, але ж…

– Я була тут…– прошепотіла вона. 

Елай ледь всміхнувся, хоча тепер це виглядало дещо моторошно. 

Так. Це цілком могло бути правдою. Вона нічому не дивувалася і майже нічого не злякалася, наче ці сцени повторювалися і повторювалися, як у якійсь часовій петлі. 

– Гаразд. Тоді що там за переродження, – перевела тему вона, щоб не замислюватися над цим довше. 

Він зупинився. Але так різко, що вона ледь не врізалася у його спину. 

– Знаєш…хоча ні звідки тобі, –  одразу ж перервав сам себе і пояснив, –  тринадцята година була створена як перехід для померлих, а часові мали слідкувати за тим, щоб душі перероджувалися правильно, –  з гіркотою і злістю у тоні завершив він. 

Ельвірейн не знала, що їй сказати. Від почутого в грудях щось стислося, і вона змогла вимовити лише одне:

–  Отже…ми б могли давно знову бути разом. Ти міг би переродитися і…

Він не дав їй завершити.

–  Не думаю. Я міг потрапити і в зовсім іншу реальність, –  обірвав він її занадто швидко і прискорив крок. 

Ельві не мала змогу згадати яким її чоловік був раніше, та здається точно не таким…чужим. Занадто холодним і різким, занадто байдужим. Не таким як вона його знала…

Хоча...про що вона говорить? Вони одружилися до її становлення Часовою і тепер це було наче вічність тому назад. Тому чому вона вирішила, що може щось стверджувати. 

Ельві подивилася як він віддаляється, навіть не перевіряючи чи йде вона за ним? Грудну клітку стиснуло від болю, у голові на мить запаморочилося і вона зупинилася. Відчула, що це вже було. Тільки не тут і не зараз, а ще тоді...

–  Хранителько з вами усе добре? –  звернувся до неї той самий чоловік з цих привидів. 

–  Не знаю. Просто не уявляла, що ще колись побачу свого чоловіка, а якщо побачу – зустріч відбудеться ось так, –  тихо відповіла вона. 

Ельві думала, що вони залишили її, але ті продовжувала супроводжувати і це надавало відчуття затишку і спокою. 

–  Куди ми йдемо? –  важко зітхнувши сказала вона. 

Тільки зараз зрозуміла, що стримує сльози. Вона починає відчувати, а це небезпечно. 

–  До Ратуші, –  пояснив привид з яким я розмовляла раніше, –  тепер коли вам усе відомо, Хранителько, ми можемо провести вас туди. 

Вона ледь всміхнулася. 

Хотіла б сказати щось ще, але відчула, що монстри знову з'явилися. Їх ще не було видно, та вона вже знала, що вони тут. 

І що робити, якщо у неї навіть зброї немає. 

Елай обернувся. 

І кинув один зі своїх клинків. 

Тепер вона чітко зрозуміла – від самого початку він хотів кинути його їй, а не в привидів. 

–  Дякую, –  усміхнулася вона з легкістю зловивши такий корисний дарунок, –  ось тепер хай почнуться весолощі, –  і її погляд сповнився давно втраченого азарту і життя. 

Стрілка в її очах непомітно зрушилася.