Тринадцята година. 23:60

"Час, коли ще північ не настала, а новий день уже завершився. Заборонений, забутий час, про який ніхто не повинен дізнатися. Не дозволяй цій годині йти” 

Вона піднялася з місця, обтрусила одяг. 

Тринадцята година уже настала, а отже, їй необхідно заспокоїтися і вирішити, що робити далі. На жаль у минуле повертатися більше не було можливим. 

Пригадалася давня розмова. 

“ – А що робити, якщо я напартачу? – запитала вона у попереднього Хранителя, коли він передавав їй обов'язки.

Елезарій глянув на неї проникливим і мудрим поглядом. 

– Переживи її, не піддавшись усьому, що вона покаже, – м'яко пояснив він. 

Вона скривилася. 

– Вас послухати, то й я несправжня. 

– Ти часова, – промовив він піднесено і благоволійно.” 

Отже, пережити згадала вона слова Хранителя Елезарія. Гаразд, побачимо, що ж відбувається у заборонений час.

– Наче, я лиш про це і мріяла усе своє довге життя, – з сарказмом промовила вона. 

І за ці двісті років це було вперше. 

Це було дивно, лячно, і абсолютно безповоротно. Все, що належало звичному світу, почало невпинно зникати. Обриси застиглих людей поволі розсіювалися, як дим, а машини поглинав щось схоже на сірий липкий морок. 

Їй хотілося рвонути з місця у цю ж мить, та не виходило. Усе звичне зникало, а вона лиш могла бути мовчазною спостерігачкою, яка не може нічого вдіяти. Відчула як її огортає дивне відчуття нудоти, яка підступає до горла. 

Це страх? Паніка? Чи розпач? Давно вже забула як правильно характизувати емоції. 

Вона заплющила очі, сподіваючись, що ці неприємні відчуття пройдуть. Що самотність не буде такою вираженою. Цей новий світ був жахливим і жорстоким. 

Повільно ступила крок вперед.

Ще один і ще. Їй не потрібно хвилюватися, що наштовхнеться на когось чи на щось, бо нікого не було, а будівлі здавалися розпливчастими. Вона просувалася далі, відчуваючи як її окутують якісь тіні. 

Не зупиняючись йшла далі. Їй потрібно на Ратушу. Чимшвидше. Привідкрила очі і завмерла. Темно. За якийсь час настала непроглядна темрява, якої в Таймрімерзі зроду не було. Через особливе розташування світил – ніч не наставала. 

"Саершенд шемаллє"

Зачекай на нас. Їй справді здалося чи вона почула давню демонічну мову? Звикнувши до темряви, вона зрозуміла – це тіні, які були поруч. Це говорили вони?  

Першою думкою було – треба звідси дріпати, але вона швидко її придушила. Точно не варіант. 

“Але тоді що мені з ними робити. Відбиватися? Не реагувати?” – задумливо опустила погляд вона. 

Обережно подивилася на наручний годинник. Він теж завмер. 

Годинник на Ратуші, на відміну від її, все ще йшов. Напружуючи зір, вона змогла розрізнити: минуло лише десять хвилин. 

Ніч, чи точніше година обіцяла бути довгою. 

Примруживши очі, поспішила далі, хоч і не знала як далеко зможе зайти. 

Тіні наче охоронці йшли поруч. Вона мовчала. Вони теж. 

Але вони вели її у неправильному напрямку, навмисно, відводячи від ратуші. Вона оберено зупинилася. 

– Шерішард шіаршент, – ламано, хвилюючись чи нічого не переплутала запитала, чи можуть вони говорити з нею її звичною мовою. 

Здалося, що вони кивнули. 

– То ви…не хочете, щоб я у той бік йшла? – невпевнено продовжила вона, відчуваючи себе вельми дивно розмовляючи з тінями. 

Вони зашурхотіли. І звук цей відбивався стукотом барабанів у її голові. 

– Тихо. Я зрозуміла, – відповіла їм дівчина, спробувавши заспокоїти. 

Вони перестали шурхотіти і зробили крок назад від неї. Шлях продовжився. Тільки тепер вона зрозуміла, що чує ще більше голосів, які наростали і зливалися в один. Але складалося враження, що вони її кличуть. 

І мабуть, якби не ці тіні вона б вже побігла невідомо куди на цей поклик. Але попри свою допомогу вони не збиралися співпрацювати і навіть якщо наміри їхні хороші, вона скоро засне від цієї одноманітності. 

Ельвірейн важко зітхнула. 

А якщо…

Одним швидким рухом вона зняла лінзи і відчула, що зір змінюється. Було дивно не відчувати звичний біль від стрілок, які починали йти прямо у її очах. 

І з подивом завмерла. 

Ті кого вона увесь цей час вважала тінями виглядали як…люди? Духи? Привиди? Загублені душі? 

Жоден з відомих їй варіантів не здавався правильним. 

– Хранителька…– зашепотіли вони, наче перед ними постала богиня, як мінімум, – Хранителька Часу нарешті прийшла. Скільки ж років ми чекали на тебе, – вони простягнули до неї напівпрозорі тонкі й тремтячі руки і її ледь не знудило від цього лячного і дещо жалюгідного видовища. 

– Хто ви такі, – прохрипіла вона, стараючись зберігати самовладання і краєм ока побачила як до них наближаються справді страшні істоти. 

Порівняно з якими ці, най будуть привиди, були просто чарівними. А ще складалося враження, що вони її не бачили часу її розкриття. 

– Позаду вас, – з нажаханим виразом обличчя видала вона, – монстри, – завершила, закриваючи очі долонею. 

Щоб за мить знову відкрити і оцінити оточення. Привиди захищали її, розправляючись з істотами.  

Заспокоївшись і відкинувши зайві емоції вона уважно подивилася на них. Повністю чорні, без обличчь і чітких контурів. Щось незрозуміле і розпливчасте. 

– То ось де вони живуть, – протягнула вона вже більше здогадуючись, що стоїть перед ними. 

Еквіліфарфи. 

– Цільтеся чітко по центру, – крикнула вона своїм захисникам, стараючись хоч у чомусь бути корисною. 

Істоти одна за одною зникали і вона полегшено видихнула. 

– Дякую вам за порятунок, – відказала вона і тоді додала, наче між іншим, – то чому ви не пускаєте мене в Ратушу?

– Бо ви втечете навіть не вислухавши нас, – вперед вийшов старший чоловік і промовив це невдоволеним тоном. 

Вона відступила крок назад, відчуваючи себе винною невідомо у чому.