23:49

Вечір тихо і повільно опускався на Таймрімез. Перше світило слабшало, але не зникало повністю. А інше підіймалося з-поміж хмар і дарувало легке фіолетове світло. 

Вулицею неспішно йшла молода на вигляд дівчина, насолоджуючись прогулянкою перед початком роботи. 

Коли всі поверталися, вона лише йшла. Коли усі могли відпочивати після напруженого дня у неї він лише розпочинався. 

Ельвірейн Вайолет 

Хранителька Часу.

Та, чиї зіниці показували хід часу і вона завжди ховала їх під лінзами. Та, хто контролювала, щоб години йшли належно. 

І це був найкращий спосіб, який дозволяв їй приховати таємницю свого народження. 

Кожен її крок супроводжувало м'яке шурхотіння листя, призахідні промені сонця грали у її волоссі, і воно здавалося бурштиновим. 

– Прямуєте на роботу панно Ельвірейн? – привіталася з нею жінка, яка йшла назустріч. 

У цьому місті усі одне одного знали і це було звичним. Хоча вона рідко запам'ятовувала обличчя, проігнорувати привітання було б вершиною неввічливості. 

– Ох так, – кивнула вона. – Спокійного вечора вам, леді Франческо, – додала, пригадавши ім'я.

Вони прощаються і кожна йде у свій бік. Вітається ще з декількома знайомими і не дуже людьми і опускає погляд на наручний годинник. 

23:49.  

– Я з радістю побалакала б з вами довше, пані Селін, але мушу бігти, – кидає вона на прощання і прискорює крок. 

– Тоді вдалої вам роботи, панно Ельвірейн, – летить їй навздогін.

Вона не обертається і поспішно зникає за поворотом. До Ратуші залишилося ще одна вулиця і сходи якими необхідно піднятися у її кабінет. 

Ельві не боялася запізнитися та робити усе в останні секунди, найбільш цінні для Хранителів Часу, було небажано. 

Занурена у свої роздуми спершу й не помітила, що світ став інакшим. Тільки, коли вітер пронизав тіло до кісток вона зупинилася. У їхньому місті завжди було тепло і така погода викликала занепокоєння. Закуталася у свій плащ сильніше і озирнулася навколо. 

Світ став тихим і тривожним. 

Наче мертвим.  

Ті, хто ще мить тому дихав, сміявся, крокував поруч, тепер застигли в нерухомих позах, мов химерні скульптури. І це могло б видатися кумедним, якби не було таким моторошним. 

Вона спробувала доторкнутися до найближчої людини, та вона лиш розсіялася пилом. Ельві злякано відсахнулася. 

– Ні, цього не може бути! – злякано прошепотіла вона. 

Листя яке падало з дерев так і зависло в повітрі. 

Авто, які їхали дорогою зупинилися. 

Прислухалася до навколишніх звуків, та їх не було. Навіть вітер видавався несправжнім, наче не від повітря, а від неї самої. 

– Прошу Всесвіт, будь ласка, хай мої здогадки не підтвердяться! – благально прошепотіла вона. 

Як потопельник, що хапається за соломинку, вона з надією, яка ще в неї залишилася, підійняла погляд на годинник Ратуші. І застигла. 

Північ не настала. 

Це кінець. 

Опустилася прямо на брудний запилений тротуар і закрила обличчя долонями. 

Ельвірейн не плакала. У цьому не було сенсу.  

Вона не встигла. І тепер її обличчя спотворила гірка, приречена усмішка. Ось і все. Не дивно, відчуття підказувало йти швидше, наче підганяло її, та вона відкинула ці страхи. Усе ж цього вже так давно не відбувалося. 

Вона помилилася. 

І тепер давно забута тринадцята година знову почала свій відлік.