*19*

А ти, мов дух поміж дерев громаддя,
Вже відпливла! Та очі — залишились,
Вони і дотепер іще зі мною,
Освітлюють мені самотній шлях.

Едгар Аллан По "Гелені"

- Вона вагалась, - це вже була не інтуїція – чисте спостереження і впевненість. – Чесно – вона вагалась!

- Це все ще не змінює того факту, що ти ледь не кинулась їй в руки, - Данило виглядав нервово, і Іванка винувато закусила губу, плескаючи його по плечу. Не те, щоб вона зараз могла почати його переконувати фразами «я перенервувалась, такого більше не повториться» - всі чудово розуміли, що ні, трапиться це ще не раз.

- Тобто у нас ще є шанси застати їх живими? – Мирося квапливо відійшла вбік, давши місце хлопцям. Ті вперто постарались вибити двері, і Іванка примірялась, як би то їм допомогти, але вже місця не було втиснутись. – Чуєте, ви не по завісах бийте, а в замок! Так швидше буде.

Хлопці зосереджено і трохи обурено засопіли, тож Іванка не стала уточнювати, що вона може справитись із цим самостійно – роки практики навчили з заплющеними очима таке робити. Віктор, який також спостерігав за колегами з цікавістю, скосив погляд на Іванку і вже відкрив рота, щоб прокоментувати, як тут почувся тихенький хрускіт і…

- Егей, - Женя висунулась з-за кутка, - там є відчинене вікно в кухні. Ви, високі люди, можете спробувати туди потрапити і впустити нас через двері.  

Данило похмуро подивився на виламану дверну ручку і цілком цілі дерев’яні двері (а якби були броньовані металічні – дзуськи вони б їх вибили! Іванка була шокована недбалістю бандюків) і дуже важко зітхнув. Іванка обережно відсунула хлопців, відійшла на крок вбік і з розмаху вдарила ногою у місці вибитої ручки. Мирослава, утішаючи, поплескала ошелешених Данила з Русланом по плечах.

- Ви молодці, - запевнила, протискаючись за Іванкою в будинок. – Добре розхитали, тому їй вдалось це зробити.

Дівчата зробили вигляд, що не відчувають палаючих поглядів у спини.

Хол на першому поверсі анітрохи не змінився від того, що пам’ятала Іванка – свого часу вона ледве вигризла ордер на обшук особняку, але так нічого й не зуміла довести. Єдина відмінність: там було пусто.

- Другий поверх. Віктор, залишитесь тут? Нам потрібно припильнувати непритомних і зустріти поліцію.

Чоловік мовчки кивнув і вийшов на вулицю. Звісно ж, вони в першу чергу перевірили поневолених Постаттю людей, і поки хлопці пробували справитися із дверима, а Женя шукала запасний вхід, решта перетягли непритомних людей у тіньок. Віктора Іванка залишила не без страху за те, що вони в будь-який момент (скоріш за все, найбільш критичний) отямляться, тихенько прокрадуться в будинок і зі спини нападуть. Зрештою…

- Не переживай, - Палій підбадьорливо усміхнувся, - я міцний.

Іванка вкотре відчула повагу до свого начальства, мовчки кивнула і поквапилась наверх сходами.

- Четверо залишились внизу, - прошепотіла Женя, яку цього разу біля себе тримала Мирослава, перестраховуючись. – Третя не втекла зі лікарні, тобто там їх зараз семеро.

- Відверто кажучи, я не впевнена, що хочу заважати твоїй Постаті, - це вже Мирослава і її любов до людей. Гаразд, у Іванки також не було ані краплі жалю чи співчуття до тих чортових виродків…

- Є закон, - впевнено заявила, прокравшись у коридор. Із вітальні, котра знаходилась в його кінці, було чутно шум. – Якщо ми, працівники поліції, не віримо у закон, то чим ми відрізняємось від таких покидьків? Хіба душа Світлани зуміє упокоїтись, якщо зараз вб’є?

- Думаю, ні, - ледь чутно підтвердив її сумніви Данило. Потім все ж з докором зауважив. – Але все ж це не означає, що тобі потрібно рватися грудьми на амбра…

Іванка підбігла до дверей і з гуркотом їх вдарила ногою.

- …зуру, - вбито закінчив блондин, дивлячись на шестеро недружелюбних людей, які колись були його колегами. Гірко зітхнув. – Ти хоча б іноді когось слухаєш?

- Змирись і приготуйся, - Мирослава позаду нього швиденько запхала Мельник собі за спину і скомандувала. – Якщо ваш полин на них не подіє, Жень – ти краще біжи вниз.

- Мені це не подобається, але добре, - русяве піксі скуйовдили вже вдесяте за останню хвилину. – Все одно я битись не вмію.

Іванка обвела поглядом поневолених людей, які півколом стояли навколо вже переляканих до смерті синків і татка, і Дванадцяту, яка монотонно – і тому дуже страшно – говорила до них. Падлюки вже стояли навколішки, мабуть, досить довго, і їхні руки та лице були в дрібних порізах.

По кімнаті гуляв пронизливо холодний вітер, хоча всі вікна були ретельно зачинені.

- Я хотіла би вбити вас повільно, - Дванадцята повернулась у сторону новоприбулих, тож тепер їм вдавалось вловити її слова. Всі просто стояли, не рухаючись, і ніхто не знав, чого ж чекати далі. – Я хотіла би познущатись із вас так, як ви це зробили зі мною.

В кімнаті замиготіла лампочка і з лясканням тріснула. Трійця виродків закричала, прикриваючи голови.

- Але зараз у мене немає свого тіла, - Постать продовжувала тихим, монотонним голосом, і Іванка краєм ока помітила грозові хмари, які саме насувались з-за даху на будинок. – Зараз я використовую чужі.

В тихому мовчанні майнула ще мить, а потім небо стало чорним, грім пролунав поблизу, струсонувши усі вікна, через мить сяйнула блискавка…

І в її світлі замість тендітної невисокої Дванадцятої була вона – нещасна дівчина у великому чорному худі, покрита смоляною злобою.

В наступну мить тіло Віти впало на підлогу, як і решта поневолених – і наче забравши від них всю свою силу, посеред кімнати залишилась лише Постать.

Подивіться мені в очі.

Стоголосий шепіт заставив здригнутися усіх, а її вбивці і зовсім перелякано заскімлили, закриваючи обличчя руками.

Давайте, гляньте на мене. Гляньте, чим я стала через вас!

Іванка вже не знала, чи це грім, чи це голос Світлани, але машинально вхопилась обома руками за Руслана з Данилом, і вони в ту ж мить стиснули її пальці.