*17*

Далі озера простерті,
Де застигли води мертві,
Мертві води заніміли
Й сніжнобілі лики лілій

Едгар Аллан По "Країна сновидінь".

Ми з Миросею заледве дізнались, що вона – Світлана, її звали Світлана – була на студентській вечірці у якогось мажорчика. Заледве – бо ніхто із присутніх не хотів визнавати, що вони там були і її бачили, всі перелякані, і якби не соцмережі, куди дітвора викладала фото і відео, ми б просто підтвердження жодного не знайшли…

Іванка ніяк не могла заставити себе вдихнути.

- Це так несправедливо…

Але скімлити собі в долоні, котрими прикривала лице, точно не виправило би ситуацію, не повернуло бідолашне дівча до живих, не стерло з історії десять зниклих та двох збожеволілих.

Іванка вперто зморгнула сльози, облизнула солені губи, витерла обличчя і витягла малюнок Дванадцятої з-під крихітного кота, який вперто всівся на нього і шипів.

Я почала себе згадувати – а це означає одне…

Стільки всього раптом стало на свої місця.

Смолій швиденько повідкривала папки зі справами, пробіглась по кожній поглядом, кивнула сама собі і згребла все в руки.

- Ти – стережи хату, - впевнено наказала обуреному кошеняті, ледь не носом набираючи потрібний номер. – Мироська, згрібай всіх за шкварки і тягни у наш кабінет. Я маю дуже, дуже важливу інформацію. Та не лізтиму я в пекло, заспокойся!

Липневе повітря гаряче облизало жаром, хоча на вулиці вже сутеніло, в далині нависали чорні важкі хмари. Іванка закинула папери на пасажирське сидіння, пристебнула до пояса кобуру, не соромлячись здивованих і наляканих поглядів сусідів, і кілька митей вдивлялась у небо. Нарешті зітхнула і сіла в авто.

- Просто сподіваюсь, що гроза не буде знаком для провалу, - промурмотіла собі під ніс, але тривожне відчуття у грудях з кожною сотнею метрів тільки наростало.

От тільки більше нічого не муляло, коли вона дивилась на фото зниклих працівників поліції метро, ніщо не гризло, і всі догадки, сумніви та запитання чітко і красиво лягли на канву, сплітаючись у вигадливе полотно. Воно виглядало здебільшого страшно, і зараз Іванка могла лише нервово закусувати губи, зі всіх сил стримуючи себе, щоб не нарватися на порушення правил дорожнього руху.

Іванка зрозуміла, хто є Постаттю, щойно вицвілі сірі очі Дванадцятої, схожі на небо після бурі, глянули на неї, поки їхня власниця промовляла: «Вона не встигла навчитись». Усвідомила правду в ту ж мить, тільки приймати не хотіла.

Світлана була студенткою першого курсу Академії мистецтв, хотіла спеціалізуватись на скульптурі, але, звісно, мала уроки із живопису. Іванка бачила її роботи, коли шукала хоча би якісь зачіпки, які б допомогли посадити двох виродків, і щиро захопилась стилем. Напевно, для молодої дівчини із провінції дійсно її роботи здавались недосконалими на фоні інших, і вона комплексувала через це, тому що посеред десятків її малюнків поліцейська знайшла близько сотні чорновиків, де юна мисткиня старалась передати образи, створені її уявою. Смолій тоді ще вразило, що кожна робота була виконаною у темних тонах, і навіть люди на портретах рідко коли виглядали світлими, часто Світлана малювала їхню шкіру чорним, лише підсвічуючи очі та губи білою фарбою.

Другою частинкою пазлу  несподівано виявилось те, що було під носом Іванки місяці, і вона не могла собі пробачити цієї недалекоглядності, не могла повірити, що просто не звернула уваги.

Колеса зі скрипом викрутились, і Іванка знову згребла докупи всі папери і вбігла в будівлю метро. Прорвалась крізь натовп людей, огризнулась декілька разів чисто машинально на різкі коментарі в свою сторону і, закинувши матеріали в кабінет, погнала до рубки оголошень. Дуже некрасиво відсунула вбік працівницю і без жодних пояснень увімкнула мікрофон.

- Шановні пасажири, на сьогодні станції «Хрещатик» та «Майдан Незалежності»  зупиняють своє обслуговування. Просимо вибачення за незручності. Повторюю: до завтрашнього дня станції…

- Що ви собі думаєте? – жіночка обурено накинулась на Іванку, щойно та вимкнула мікрофон. – Та мене за це звільнять!

- Не звільнять, - рявкнула у відповідь, нервово згрібаючи волосся у хвіст руками, і знову увімкнула техніку. – Шановні працівники, прошу простежити за евакуацією та приєднатись до неї. Повторюю: здійснюється закриття станцій «Хрещатик» та «Майдан Незалежності» до шостої ранку завтрашнього дня. А ви, - звернулась до вже більше переляканої, аніж розсердженої  жіночки, - збирайте речі і йдіть. Евакуація стосується всіх.

Палій її, звісно, за це по голові не погладить, але – у цьому жінка була переконана на всі двісті – діяти варто було швидко.

- Алло, майор? Я оголосила евакуацію зі станцій, мені потрібно, щоби для цього завтра був офіційний папір…

- Ти з дуба впала? – Артур точно не був у захваті від ситуації, але Іванка продовжувала.

- Пояснювати довго, але мені потрібно, щоби тут не зупинялися поїзди, інакше вона знову уникне бесіди, - Іванка попри стінку пробралась до кабінету, боковим поглядом стежачи, чи люди покидають будівлю мирно. – Вважай мене божевільною, але я не знаю, як ще закликати її до бесіди.

- Бісова дочка, - почулось тихе, а потім чоловік важко зітхнув. – Добре, я щось придумаю.

- Ти вже постарайся, - Смолій швиденько запалила гасові лампи і нервово глянула на лампочку. Та – от вже рідкість – не миготіла. – Зрештою, вибріхувати тобі точно не вперше, цього разу хоча би на користь.

Перш ніж колишнє начальство встигло обуритись, вона скинула дзвінок. Налила у чашку води, вкинула туди срібний хрестик і висипала декілька патронів. Про всяк випадок влила ще полинового настою і скривилась, відчувши запах. Трохи подумавши, ще й посолила. Відгукнулась працівникам станції, котрі прийшли її перепитати щодо вказівок, і попросила їх загородити вхід на станції, організувати там невеличку охорону і пропускати всередину тільки працівників поліції.