*16*

У тому, що природою близькі
Матерія і світло, річ і тінь,
І Тиша є двоїста — тверді й вод,
Душі і тіла, незбагненна суть
Її у затишку глухих безлюдь;
У спогадах гірких винагород
Вона звучить словами «не вернуть!»

Едгар Аллан По «Тиша»

Було тихо.

Іванка відчувала, що під її лівим стегном є камінчик. Ще один – під лопаткою, і шия якось незручно вивернута. І взагалі – чому так твердо?

Найменший рух відізвався неймовірним болем у тілі, тому довелось напружитись, зі стогонами болю перевернутись на бік і, зашипівши, обпертись на руки. Тільки тоді жінка зуміла підтягнути себе в сидяче положення і відкрити очі.

Це не той тунель – перша думка, яка прийшла в голову.

Не той тунель, немає Постаті, і слизу – жодної згадки. Чистий одяг, взуття і шкіра, навіть ліхтар збоку валяється.

- Іванка? – почулось сповнене полегшення, тупіт кроків, і через декілька секунд Женя буквально впала на коліна поруч і простягнула руки, втім, не поспішаючи доторкатись. Смолій перевела пустий погляд на невеликі долоні, кліпнула раз, другий, третій, і нарешті зрозуміла, що від неї хочуть. Стомлено зітхнула, всміхнулась стривоженій подрузі і Руслану, котрий щойно до них добіг, і дозволила собі впасти у чужі теплі руки.

«Дивно, - промайнуло в думках, - я і не знала, що так замерзла.»

***

- Нам потрібно ще раз піти в той тунель, - Іванка все наполягала на своєму. Після повернення у кабінет її закутали в ковдру, налили чаю в коньяк (як би абсурдно це не звучало) і дуже, дуже стомлено запитали, чому вона знову вирішила наразити себе на небезпеку.

- Вона мені нічим не загрожувала, - впевненість у словах була сильною, інтуїція казала те ж саме, але решта навіть не хотіли нічого чути. Смолій закотила очі, вислуховуючи їхні занепокоєння і відверту образу, і вперто повторила. – Ми практично говорили. Я з самого початку дала їй зрозуміти, що прийшла з миром, вона розсердилась трохи пізніше.

- Через що? – Руслан сидів збоку, час від часу прикладався до її кружки, і виглядав стомленим.

- Я пішла в тунель, який, напевно, є її сховком. Там були речі: одяг і туфлі на каблуці.

- Що?! – колеги аж підскочили зі своїх місць. Руслан потягнувся до рюкзака і рвучко висадив його на плече. – Це було там, де ми тебе знайшли? Так?! Бляха, вона тому почала тобі погрожувати: яким би сильним, ну, чи незвичайним дух не був, необхідно спалити його речі, щоби упокоїти!

- Заспокойся і сядь, - вийшло дуже сердито і наказово, але щось Іванці на це було все одно. – Мовчки. Обоє, - жінка почекала, поки вони не виконають прохання, і холодно усміхнулась. – Які молодці. А тепер давайте подумаємо, а не будемо кидатися поперед батька в пекло, як бачите по мені – це не найкращий варіант.

- Слухай… - Женя вже почала погрозливо стискати кулаки, але Іванка різко її перебила.

- Е, ні. Я говорю – ви слухаєте. Потім ви говорите – слухаю я. Як нормальні люди, добре?

Судячи з їхніх набурмосених облич, ідея захвату не викликала.

- Перша причина, через яку не варто йти – я була в зовсім іншому тунелі. Власне, навіть на іншій станції, - після цих слів її друзі (вона ж може їх так називати? мабуть, філософськи вирішила Іванки, вона вже певний час рахувала їх близькими, навіть якщо не сильно довіряла донедавна) помітно притихли. – Для мене це дивно, але таке вже було при нашій першій зустрічі з Постаттю, коли Рус мене знайшов у тунелі.

- Але як?.. – Женя виглядала розгубленою. – Хіба це можливо?

- Не знаю, я в цьому новенька, - жарт вийшов кислуватим, але ніхто не скаржився. – Я взагалі сьогодні тунель обрала навмання, просто по картах глянула щось старе, запилене і покинуте, як той в Теремках. І вже вдруге я опинилась у тунелі, якого на картах немає.

- Друга причина? – Руслан зовсім не виглядав впевненим, тому Іванка набрала повітря у легені і випалила дуже болючу для напарника фразу.

- Думаю, вона знає, де всі мої попередники.

Насправді ж саме зараз жінка могла сказати, що кособокі пазли нарешті почали складатися у кривувату картинку, але поки вагалась, чи варто озвучувати решту деталей її бесіди з Постаттю. Зрештою, дух так і не відповіла їй на запитання, тому марно обнадіювати команду не хотілось, але і приховувати від них інформацію також погано – Іванка твердо вирішила боротись зі своїми проблемою недовіри.

- Мені здається, - наголосила на другому слові, невпевнено закусивши кісточку на пальці, - що Шоста таки повертається додому. Я не знаю, просто таке відчуття виникло, коли з дітьми її говорила, що вони бачать маму. Але це тільки гіпотеза, розумієте?

На мить в кабінеті впала тиша. Іванка помітила, як всередину тихо заходить стривожений Данило, і як розслабляються його плечі, коли вона йому усміхається. За ним увійшов Віктор, і жінка з соромом подумала, що сивини на скронях у нього побільшало в тому числі й через неї.

- Добре, - нарешті тишу зрушив саме шеф, і всі з очікуванням повернулись до нього. – Що нам потрібно робити тепер? Які твої пропозиції?

Ох, це було… приємно. Від довіри в основному, але ще тому, що це було звичним.

- У нас ще є цілих п’ятеро сімей та друзів зниклих і Дванадцята, до якої мене минулого разу так і не впустили, - Іванка задумалась, прораховуючи варіанти, і запропонувала. – Я би поїхала знову до неї, але решту також необхідно опитати. Якщо ви можете за це взятися, я дам вам їхні справи, - команда забубоніла щось у дусі «та звісно ж, ми можемо усе», і Смолій всміхнулась. Всі лише думають, що опитувати когось – це легко, а потім виявляється, що ти не можеш не зреагувати на людські емоції, що чиясь історія пробирає тебе до сліз, а інша заставляє гніватися і стискати кулаки. – Також нам потрібні карти старих-старих тунелів. Цей тунель, котрий зникає і появляється, він мусить десь бути. Можливо, поблизу закинутих зон, можливо, посеред технічних, але він існує – просто треба знайти, де саме. Ми не можемо здогадатись, як Постать ним керує, щоби він появлявся і пропадав, але це нас і не цікавить. Ще мені якраз написала Мирося, що вона взяла кілька днів вихідних, тому може нам допомогти.