*15*

Товпляться в побляклі двері,
Мов потік,
З диким реготом химери.

Едгар Аллан По

- Вона виявилась моєю одногрупницею, - початок був спокійним, але від гіркої ніжності у чужому голосі хотілось застрелитись. – Я в неї закохався, як дурень, на другому курсі, але все боявся про це сказати. От, майже п'ятнадцять років потому вона стає моєю напарницею, і, знаєш, якось у тридцять п’ять легше сказати про таке, аніж у двадцять.

- Розумію, - хоча в глибині душі зараз Іванка просто дивувалась, що він зумів пронести свої почуття через все життя. – Ви почали зустрічатись?

- Ну, швидше, приглядались і вивчали одне одного заново, але так, це було вже на межі колеги-друзі-пара, - від ніжності в чужому голосі навіть трохи ніяково, а ще трохи сумно. Так про Іванку навіть колишній чоловік не говорив. - Думаю, якби у нас було трохи більше часу, вона би визначилась, чи хоче зі мною стосунків, але практично через півтора місяці зникла. Я розповів їй про Постать – ми її називали тоді просто мстивим духом – практично одразу, а сам про себе вирішив, що боротимусь за неї, знайду цю мертву душу і відправлю її далі, тільки б вона не зачепила Діану. Як бачиш, - прозвучало гірко, на межі сліз, - я не справився. Декілька разів майже хапав Постать за хвіст, майже її ловив, але вона зловила мою любов першою – Ді відійшла вбік на патрулюванні, після цього мовчки зникла. Ми шукали її три доби, але навіть не зуміли знайти слідів на підлозі.

Доїдала Іванка у тиші. Пояснення Руслана не задовольнило її гризуче відчуття, але пролило трохи світла на саму ситуацію.

- Як ти взагалі погоджувався на нових напарників?

- Я й не погоджувався, - пролунало швидко і трохи сердито. – Твій майор постійно когось до нас присилав, або центр зайнятості, і більшість навіть два тижні не витримували. Зникали. Тому я і був злобною скотиною, коли ти прийшла – я просто не міг уявити, як ще одна людина пропаде.

- Фігове виправдання.

Він щось незадоволено промурмотів. Іванка копнула його в коліно, тому Руслан зітхнув і повторив голосніше.

- Уяви, якби твоя Мирослава зникла.

Жінку пробрало холодом аж до кісток.

- Ти знаєш, - почала повільно, обіймаючи руками вистигле горнятко. - Мироська – як частина мене. Нас в академії дразнили, що паленим пахне, бо Смолій вічно біля Дубової отирається, - Руслан всміхнувся, та й сама Іванка любила цей жарт, хоча й вважала його дурнуватим. – Я знаю, розумію, що ви справді шукали і старалися зі всіх сил. І я дійсно не уявляю, як би реагувала на її зникнення. Але знаєш, впевнена точно – я би вилізла зі шкіри. Так, ти багато працював і лазив постійно тими тунелями в пошуках хвоста Постаті, і решта наших займались тим само, але чому ви жодного разу не спробували піти з іншого боку? Опитати родичів і близьких, піти в школу, универ чи де вони ще вчились, подзвонити виховательці з дитсадка – не смійся, ти не уявляєш, скільки разів це допомагало. Попросити помочі у людей, які вміють це робити, зрештою!

- Ми не думали, що варто шукати серед людей, - Руслан злився на себе, це було помітно, а Іванку чомусь дуже зачепила ця фраза. Вона знову відкрила обидві справи і повільно оглянула їх зверху донизу. Все ще муляє, і неясно, що! – Та й ніхто до тебе з моїх напарників Постать так і не бачив. Вона їх лякала, мандруючи через дзеркала, але як світло чи силует, не як людська фігура.

Ці слова знову наче щось зачепили, і Іванка спробувала зловити думку, але вона невблаганно втікала.

Щось не так.

Чому Постать з другого ж разу показала себе їй?

- Ви з Миросею взагалі цікава парочка, - пролунало раптом трохи веселіше, і Смолій зітхнула – думка остаточно полетіла від неї.

- Згодна, але це ще ти не бачив, як ми разом працюємо, - вони розсміялись, і Іванка стомлено опустила голову на стіл. Раз їм не потрібно зараз опитувати когось, вона може п'ятнадцять хвилин і відпочити. – Не знаю, як це пояснити... я багато чим завдячую саме їй. Вона, власне, була першою людино, яка прийняла мене і мої досягнення, з сім’єю це так і не вдавалось. Як би мені не було важко, як сильно мені б не хотілось отримати їхнє схвалення - жодного разу цього не трапилось. Просто так буває, знаєш, - вона пустим поглядом дивиться на вогник аромасвічки, яку їй годину тому запалила Женя з запевненнями, що це допоможе розслабитися, - що ти відчуваєш себе винуватою, бо робиш замало, хоча насправді так багато. А в дійсності тобі просто не треба лізти геть зі шкіри, бо це все одно не оцінять. Першою, хто мене від душі похвалив, була Мирося, і після цього моїм найбільшим здобутком було те, що я навчилась робити всі ці речі тільки для себе. Тільки для того, щоб я сама сказала собі: "Іванко, ти - молодчинка!".

- Думаєш, саме це твій найбільший здобуток? – голос Руслана був незвично м’яким. Іванка чула, як він говорить так до Жені, до кошеняти, про Пяту… Але не до неї. - Ти витримала і перенесла багато неприємного, але все ще залишаєшся доброю до людей. Ти не стоїш на місці – ти рухаєшся, вчишся, ідеш до цілі, вбиваючи свої нерви, сон і здоров’я. Можливо, варто їх менше навіть вбивати! Я це до того, що не кожна людина здатна пропрацювати у твоїй сфері десять років і залишитись тією ж впертою правдолюбкою із жагою до справедливості.

- Ти мене зараз конкретно лякаєш, - Іванка весело вишкірилась. – Я думала, ми не говоримо про почуття.

- Ти перша почала!

Вони розреготались, і Смолій стомлено прикрила очі. Страшно хотілось піти у кімнату відпочинку і юркнути на матрас біля Жені, щоб поспати, але…

Телефон під щокою дратівливо завібрував. Іванка змучено захникала, але провела пальцем по екрану і підсунула смартфон під щоку.

- Майор.

- Ненавиджу, коли ти до мене так говориш, - його голос також був стомленим, і жінка була цьому рада. Вона знала, як його бісить сухий безликий тон, і завжди використовувала це під час важливих бесід. – Перш ніж ти звинуватиш мене у всіх нещастях світу – я справді думав, що чиню правильно.