*14*

Під потворні звуки тіні
В'ються — темна ненасить!

Едгар Аллан По "Примарний замок"

- Біжи!

Вони чкурнули вперед, по голих гомілках кололо тією паскудною прохолодою, до якої Іванка так і не зуміла звикнути за стільки контактів із потойбічною сутністю, ліхтар у руці – чортова гасова лампа! – все погрозливо тьмянів, не витримуючи пробіжки. Женя збоку добре тримала темп, але починала захекуватись, і при цьому їм постійно потрібно було дивитись під ноги, щоби раптом не розпороти їх об старий шматок заліза. Краєм ока жінка бачила підозрілі червоні плями на джинсах колеги, але наполегливо бігла вперед, не випускаючи її руки.

В голові набатом дзвеніло питання.

Скільки ще Постать дозволятиме їй втікати?

Так, скоріш за все, зараз мертву душу зупиняв лише вогник у лампі Жені – Іванчина таки загасла, а та, що в Мельник, вже лише тліла - але ж що буде далі? Вони говорили, що сюди цей дух не добирався, в основному діяв у центрі міста, тоді чому, чому Постать так наполегливо…

Стоп.

Іванка щодуху копнула ногою двері, і вона з Женею впали на підлогу, при цьому зваливши зі стійок швабри. Жінка рвучко витягла із кишені запальничку, черкнула кілька разів невдало, лише з п’ятої спроби їй вдалось досягти простого вогника, яким і розпалила знову обидві лампи.

Двері в тунель рвучко зачинились.

- Нам треба повернутись до себе, - Іванка струсила з себе пил і скривилась. Її улюблені широкі джинси, як і зручні джогери Жені були практично пошматовані, крізь тканину повільно сочилась кров із дрібних порізів. – У мене є ідея.

***

- Щоби я ще хоч раз вас кудись відпустив…

Іванка зніяковіло потягнулась закусити палець, але зловила себе на цій думці і зупинилась. Картина у їхньому кабінеті була живописною: на колінах перед Женею сидів Данило і з нахмуреними бровами зосереджено промивав її царапки на колінах. Руслан в цей час говорив за них обох, заклеюючи пластирами рани на ногах своєї напарниці. Постать, на щастя, цього разу пощадила Женю, а Іванка просто старалась не думати про те, що на цьому адреналіновому збудженні вона не відчуває болю.

- Її ж там не мало бути, ну чорт забирай…

Руслан бурчав, але було помітно, що це демонстративно. Іванка тактовно мовчала про тремтячі пальці, у рідкісні миті затишшя добіла стиснуті губи та холодну зосередженість у погляді, котрий дуже красномовно передавав його настрій.

Ткачук не збирався втрачати ще одну напарницю.

- Вона виганяла нас із того тунелю, - Іванка вирішила, що варто нарешті поділитися раптовим осяянням, яке наздогнало її під час втечі. Решта, включно із шефом, котрий сидів в кутку мовчки і похмуро, повернулись до неї. Руслан навіть припинив клеїти пластирі; він трохи захопився, тому тепер Іванка чекала моменту, коли можна буде зайві відірвати. – Ми всі думали, що вона тримається у центрі, заходить не дальше трьох-п’яти станцій, бо саме там вона мене і ловила. Решта наших колег також із нею ніколи не зіштовхувались. Чому?

- Тому що вона десь ховається і дуже вміло, - Руслан зі стогоном розігнувся і встав на ноги. – Напевно, десь у вентиляції, чи тріщинах, привиди полюбляють такі місця.

- Але ж ми уже всі дійшли згоди, що Постать – це дуже незвичайний дух? – Іванка скосила погляд на кошеня, котре спало на її клавіатурі. Спокійно, зрідка лише смикаючи вусами, тому жінка продовжила. – Вона ніколи не потрапляла вам на очі у своєму повному вигляді, як мені, лише якимось… ееее… сяючим згустком? Я не знаю, як це назвати, я просто ніколи не бачила інших привидів.

- Власне, це те, як і має виглядати звичайна душа, - нарешті подав голос Палій, і Іванка здригнулась від несподіванки. Якщо начальство мовчить і сидить похмурим згустком десь неподалік, це конкретно так тисне на нерви, але коли воно ще й заговорить – краще не перебивати і мовчки вислухати. От тільки на відміну від її запального майора, котрий був не дуже і спокійнішим за саму поліцейську, Віктор залишався оплотом рівноваги та стійкості у їхній команді.

Це те, що дуже дивувало Іванку ледь не кожного дня: вона, Руслан і Женя усе ж були людьми активними, рухливими і постійно задіяними. Данило і Віктор натомість обоє були спокійними, але при цьому усе ж кардинально різними. Палій мав звичку залишатися розсудливим у критичних ситуаціях, врівноважено приймати рішення та за необхідності чи можливості давати волю своїй енергійній частині, а от за Данилом була помітна більше саме невимушена тихість. Іванка зі здивуванням підмічала і його любов до живого (коли кошеня перегризло його навушники, він просто мовчки його погладив), і чуйність натури, і відкритість, і здатність співпереживати… А спершу ж вони обоє здалися їй просто мовчазними співробітниками, з якими і словом не перекинешся.

- Зазвичай привиди – це або невеликі кульки зі світла чи темряви, або ж прозорі силуети, - Віктор говорив монотонно, точно не вперше пояснюючи це. – Вони не відкидають тіні, не можуть рухати фізичні об’єкти, максимум їхніх можливостей – зімітувати чийсь голос. Прогнати їх можна свяченою водою, полином та залізом.

- Тобто вони не навчаються? Не думають? Не виглядають, як людська фігура? Не роблять схованок? Не можуть фізично зашкодити?

Решта переглянулись між собою.

- То ось про що ти думаєш? – Руслан присів на стіл поблизу до Іванки і жестом запропонував на нього спертися. Жінка заперечливим кивком відмовилась. – Цього всього вони робити не можуть. Зазвичай мертві душі заманюють жертву до себе і лякають, харчуються її страхом. Декого це може довести до божевілля, це правда, але я ще жодного разу не бачив привида, котрий міг би все перелічене тобою.

- І ось у чому вся суть, - Іванка готова була побитись об заклад, що цього разу вона вийшла на правильну стежку. – Постать – це душа, яка, ну не знаю, так сильно чогось хотіла, що зуміла вийти за межі звичайних привидів. І я зараз просто впевнена, що той тунель, з якого вона нас вигнала – він веде до її сховку. Можливо, він і є її сховком!