*13*

А крізь двері плинув, плинув
В сяєві дзеркал
Почет Лун, що починали
Дивний спів

Едгар Аллан По

- Я боюсь запитати, - Віктор виглядав спантеличеним, - але що це?

- Не що, а хто, - Іванка здивувалась би своїй сухості, але зараз у неї була тверда впевненість і дуже насторожений погляд. Палій, схоже, це помітив і вирішив не сперечатись.

- Добре, хто, - у погляді начальства так і читалось «я занадто старий для цієї роботи». – Але мені здається, що десь у правилах має бути прописано правило щодо цього…

- Може, то мій фамільяр, - фиркнула поліцейська, і вся статура Віктора виражала собою нещастя. «Фамільяр» в цей момент широко позіхнув і переліз на стіл до Руслана, знайомитись. – А я – відьма у тринадцятому поколінні.

- Та ну справді, Віктор, - Ткачук чухав «фамільяру» мордочку і старався не допускати його до клавіатури – той вже встиг зацікавитись клавішами. – Яка від нього шкода? Настрій, знову ж таки, всім піднімає.

Насправді ж в душі Іванці щиро хотілось розсміятись.

Посеред ночі вона проклинала свою параною довго і нудно: бродяче кошеня налякало її так сильно, що жінка встигла різко витягти з кобури пістолет і прицілитись. Добре, що хоч витримка не підвела і в результаті так і не вистрілила – і так уже забагато смертей, які на її душі висять. Звірятко, хвала всьому живому, так і не зрозуміло, що щойно ледь не попрощалось із життям, і жалібно попросило їсти.

Іванка вирішила – чому б ні?

(Три кухлі пива на це рішення, звісно ж, не повпливали зовсім.)

За ніч маленьке чортеня, як вона вже встигла його охрестити, встигло залишити дві калюжі прямо посеред кімнати, погризти шнурки на улюблених Іванчиних високих черевиках і щасливо поцарапати старенький дідусів комод, який жінка вперто перевезла із попередньої квартири. Довелось мити підлогу, ховати все взуття, яке і складалось переважно із шнурованих ботів, і подумки вибачатись перед дідусем.

Щоби не повертатись додому у знищену квартиру, Іванка нагло притягла котеня на роботу.

Женя з Данилом встигли познайомитись із ним першими, завершуючи свою нічну зміну, і самі ж викликались пройтись зоомагазинами у пошуках всього необхідного. Іванка, правда, згадала вчорашню обережну ремарку Руслана, і незрозуміло чому зашарілась, уникаючи погляду мовчазного блондина. Але коли він запропонував їй принести кави, охоче погодилась.

- А якщо серйозно, то я просто боюсь залишати його вдома, - завершила розповідь про нічну епопею і підняла кошеня на рівень погляду Віктора. – Воно ж маленьке ще зовсім.

Палій пробурчав щось дуже схоже на «з глузду мене тут всі зводите», махнув рукою і розвернувся. Щойно він підійшов до дверей, як занадто знайомо замиготіла лампочка, і вони всі завмерли в очкуванні.

Кошеня зашипіло. Вигнуло спину дугою, розпушило хвоста і загрозливо присіло, направивши погляд на коридор під здивованими поглядами людей.

Миготіння припинилось.

- Чуєш, - Руслан промурмотів спантеличено, - що ти там говорила про фамільяра?

Іванка не знайшла, що йому відповісти.

***

- Бабусь, слухай, ти живеш у селі під Рівним, там навколо ліс, - Іванка помітила зацікавлені погляди в свій бік, але не звернула уваги, цілком серйозно продовжуючи. – Ніхто не шукатиме маму, просто прикопай її десь.

Данило поперхнувся чаєм.

Женя, схоже, за цілу ніч роботи стомилась так сильно, що після покупки корму і лотка для кошеняти вручила все це багатство своєму напарнику, наказала поцьомати від неї кота (Іванка це навіть сфотографувала і вислала Мельник) і пішла додому відсипатись. Чому Данило вирішив залишитись у відділку, Смолій так і не зрозуміла, але чемно подякувала за принесене, віддала гроші і почервоніла, забираючи у нього свою каву (велике лате з лавандовим сиропом і карамеллю – звідки він знав, що у неї сьогодні настрій на страшне приторно солодке?).

- Вона ж просто приїхала поколупати тобі мозок, - Іванка все ще гнула своє. – Дай вгадаю: спершу розказала, що ти неправильно живеш, потім поскаржилась на те, яка я скотина, а в завершення пішла оглядати твій сад, і зараз почне критикувати тюльпани. Бабусь, не хочеш її виганяти – ну нехай, але стукнути й прикопати!..

Нарешті в телефоні вона почула сміх; Іванку страшно бісило те, як її матір вважає всіх навколо їй чимось зобов’язаними. Вона ще кілька хвилин заспокоювала свою найріднішу жінку, яка потім підключилась до придумування нових способів зі сховку тіла (виявилось, що зі своїми американськими серіалами бабуся знає навіть більше, ніж поліцейська з десятирічним стажем), але потім глянула на годинник і з жалем розпрощалась. Руслана в кабінеті не було, а їм якраз зараз на обхід…

- Зараз я із тобою піду, і ні, ми не на обхід, - Данило зсадив кошеня, яке останню годину лежало в нього на плечі, у його корзинку біля Іванчиного столу. – Руслан там, схоже, веде якусь дуже серйозну бесіду з шефом, він з ним же і огляне все. Ми йдемо шукати про четверту жертву.

Іванка протягла дуже багатозначне «ооооо», хоча гадки не мала, що означають такі от бесіди, і перевірила, чи легко виходить пістолет з кобури. Стурбований погляд Данила було легко проігнорувати, але вчорашня бесіда з напарником таки зародила в ній сумніви щодо недовіри до команди… Не дуже ґрунтовні, бо свідомість усе ще кричала «Ні за що!» і наводила цілком логічні докази, але щось інше у ній, те, що разом із двоюрідним братом полюбляло гасати селом, що вільно відривалось під музику вісімдесятих із бабусею прямо на городі, що іноді шепотіло «давай спробуємо ще раз» - воно спонукало таки приглушити на мить оте, перше, раціональне.

- Тобі буде спокійніше, якщо я без нього піду?

- А? – довелось жестом вказати на кобуру, бо Данило, схоже, знову встиг загубитися у своїх думках; Іванка не раз помічала, як він випадає із реальності під час роботи, як погляд із зосередженого розпливається, і в світло-сірих, немов спокійне сутінкове небо, очах не залишається ані краплі перебування у реальному світі. Щоправда, кожного разу після таких «провалів» Війченко сором’язливо червонів, і саме це було причиною, на думку Іванки, чому ніхто навіть ні разу не спробував підколоти його на цю тему. От і зараз – рум’янець розпливається по круглих щоках, навіть вуха зачіпає, і рука встидливо тягнеться за звичкою почухати потилицю, але щойно чоловік бачить Іванчин жест, як вся зніяковілість умить зникає. – Ні, ти що! – він підняв і опустив руки, наче сам не розуміючи, що хоче із ними зробити. – Це ж твій захист, він дозволяє тобі відчути себе впевненіше!