*12*

Таким почув твій голос я,
Моє тремтіло в нім ім'я.

Едгар Аллан По

- Чуєш, Тринадцята…

Іванка розвернулась всім тілом і так виразно глянула на Руслана, що він від несподіванки закашлявся.

Насправді, це було очевидно: її колеги, схоже, вже давно вирішили причепити ярлички на нових співробітників, і це мало свій збочений сенс – людину з номерком менше оплакуєш, аніж когось конкретного. Чи це бісило? Безумовно. Чи збирається вона щось із цим робити?

Чорта з два.

Це не в неї буба в голові.

- Я зараз можу тобі прочитати цілу лекцію про об’єктивізацію і жодного разу не повторитися, хочеш?

Ткачук заперечливо захитав головою. Іванка підмітила, що винуватою ця скотина не виглядала ні на гран.

Так от, розбиратися із чужими тарганами Смолій не збиралась; по-перше – ніхто їй за це не скаже «дякую», по-друге – все одно поза очі називатимуть так, як захочуть. По-третє -  тратити свій і так збіднілий ресурс видавалось дурною ідеєю, особливо коли не знаєш, чи ті люди того вартують. Зазвичай двох місяців роботи пліч-о-пліч вистачило би, щоб притертися до напарника та більш-менш влитися в колектив; звісно, ніхто не каже про задушевні бесіди і звання найкращих друзів, але контакт мав би вже бути.

Поки Іванка сиділа в офісі, знову ламаючи голову над дурнуватою системою звітів, з нею ніхто не заговорив без потреби і навіть не запропонував чаю.

Висновок: тепер, коли вона в курсі справи, їй чітко дали зрозуміти, що вводити її в колектив на правах повномірного користувача ніхто не має намірів.

І це бісило. Не тому, що завжди раніше поліцейська легко сходилась із людьми (тому що вона просто не вміла робити це просто і безболісно), зовсім ні, і не через те, що нею нехтували.

Виводило із себе те, що на ній цілком очевидно уже поставили хрест.

І тому вона так розсердилась зараза – це був перший раз за день, що Руслан до неї звернувся.

- Чого тобі, старче? – буркнула собі під носа, але у паскудника був гарний настрій, тому він безсовісно вишкірився у відповідь і весело запропонував:

- А пішли вип’ємо! – Іванка кліпнула. Потім ще раз. Повільно встала з крісла, погрозливо нависаючи над напарником, а той мав наглість ще й підморгнути. – У тому пабчику через дорогу сьогодні сезонне пиво якраз почнуть продавати, повір, ти ще такого не пробувала!

Іванка стала в класичну позу своєї матері «руки-в-боки», яку не дуже любила, але використовувала часто – її високий зріст і сердита гримаса перетворювали це у спосіб погрози мовою тіла.

- Вона свистить у мене в голові, - прошипіла Іванка і, несподівано сама для себе, вхопила напарника за вухо, - а ти мене випити кличеш? Та мене тоді тепленькою одразу ж загребуть!

- Не загребуть, ай, чорт, відпусти! – але Смолій з насолодою ще кілька разів смикнула так сильно, що Русланові аж довелося привстати з крісла. Він відкотився разом з кріслом на добрий метр і шкодливий вираз обличчя змінився серйозним. – Я за тобою пригляну, - і якось одразу ж помітно, що говорить щиро: м’язи на руках, якими він тримався за поручні крісла, напружені, спина випрямлена, а не звично зсутулена, і нарешті показує всю міцність статури. Іванка смикнула кутиком губ, не в силі вичавити із себе посмішку, і напарник ще раз наголосив: – Обіцяю.

- Я подумаю.

Чужій впевненості дуже хотілося повірити.

***

- Просто обожнюю незручне мовчання, - бурчати незадоволено собі під носа Іванка не любила – з її енергією і натурою легше було викричатись, але пиво було смачним, столик вдалося зайняти на вулиці, і тепер прохолодний вітерець нарешті обвівав стомлені плечі. Вірна звичці одягатися зручно і в футболки хоч і на короткий, але рукав, влітку жінка жахливо страждала від спеки, особливо коли столиця перетворювалась на розпечений асфальт. Він ранкової зливи не залишилось і сліду: всі калюжі з шипінням випарувались ще до обіду, хмари порозганяв вітер, і нестерпна задуха безжалісно накинулась на місто, витісняючи із нього кожну краплину свіжості. Тому зараз, практично перед опівніччю, на вулиці якраз було комфортно, чим і скористались Іванка з Русланом.

- Ти щось сказала? – напарник, судячи з легкої усмішки, яка промайнула буквально на мить,усе добре почув. Смолій зробила вигляд, що нічого не бачить, і знизала плечима.

- Нічого такого, просто бурчу.

- А.

Це було так очевидно – що обоє не знають, як почати бесіду, коли обоє аж горять запитаннями.

- Ти ж не припинила копати, правда?

Іванка, не витримавши, розсміялась.

- То от чого ти мене покликав! Ох, - вона випрямилась у жорсткому плетеному кріслі, відкинулась на спинку і з відвертою насмішкою глянула на напарника. – Це навіть абсурдно – я за тиждень впертої роботи накопала більше, аніж ви за рік… і скільки? Три місяці?

- Ц не смішно.

- О, ні, ти навіть не уявляєш, наскільки це смішно! – Іванка розуміла, що її вже просто беруть нерви. – Розумієш, найвеселіше те, що Постать почала лякати мене ще давно зі всім цим своїм мерехтінням світла, кроками і позакадровим сміхом, але вона саме лякала. Погрожувати почала лише тоді, коли я почала якісь рухи: коли почала збирати справи, копати під вас, стежити – а до цього просто відваджувала мене. Мовляв, нащо тобі у це лізти? Подивись, як тут моторошно, іноді страшно, завжди непривітно – хіба тобі того треба, знайди собі щось краще і приємніше! Але ні, я так вчепилась за те, що я народилась і виросла тут, що вважаю Київ своїм домом, що навіть слухати не хотіла про переїзд у провінцію, де мені вдалось би побудувати своє життя із нуля. Бачиш, у чому проблема – якби ви розповіли мені про все із самого початку, може, я би й пішла, але тепер це особисте.

- То ти не припиниш розслідування?