*11*

І не під вітром зграї хмар
Простерлись сонмищем примар,
Летять, немов юрба почвар
Понад фіалками, які
Мов очі дивляться людські

Едгар Аллан По

- Щоб його качка копнула, паскудний сучий син…

Викрутила кермо, втискаючись у мініатюрний простір між двома автомобілями, гримнула дверцятами і підняла очі догори.

В лікарні Павлова вона була не вперше – іноді свідками були їхні пацієнти, іноді самі винуватці старались прикинутися хворими і виїхати на діагнозі (таких Іванка не любила втричі більше, ніж простих злочинців, і тому просто обожнювала заганяти їх в куток і виводити на чисту воду), іноді доводилось шукати фахівців для консультацій та складання психологічного профілю. І все одно, скільки б разів не проходила крізь ворота – щоразу відчувала себе незатишно і моторошно.

Сердилась Іванка не просто так: після її чіткого рапорту, викладеного сухою канцелярською мовою (звісно ж, деякі деталі розслідування Смолій вирішила залишити при собі,  але от ознаки перебування Постаті поблизу чи її вигляд описала у деталях. Женя чемно занотувала її дані у великий темно-червоний блокнот, який Іванка іноді бачила у неї на столі, Руслан знервовано стрепенувся при згадці про закривавлені ескалатори, Данило ж просто не зводив із жінки погляду усю її доповідь.

А потім Палій чемно подякував їй і…

- Буде краще, - худі пальці смикнули сивий вус, поки лагідний погляд аж кипів вибаченнями, - якщо ти припиниш своє розслідування.

(«І звільнишся з цієї чортової роботи», - завершила про себе Іванка, але, на жаль, жодна собака не посміла їй такого сказати.)

- Ми не хочемо ризикувати твоєю безпекою, - продовжив, не помічаючи, що від цих слів жінка вперто старається не розсміятися. У неї, котра має серед них всіх найбільше досвіду у розслідуваннях і бойових ситуаціях, просять уникати пригод. – Тому, будь ласка, просто надай всю інформацію нам, і не перебувай ніде у межах відділку сама. Ми постараємось тепер складати графік так, щоб нас завжди було мінімум двоє.

У цьому був якийсь збочений сенс, зрештою, Іванка також не любила, щоб у її розслідування втручались, але тут все було просто інакше, тут вже не просто їхня юрисдикція – мертва душа, яка втратила свою мету, це вже серійні викрадення, можливо, навіть вбивства!

Згадались сумні очі матері Владислава, дружини Василя – і жінка здригнулась. Ні, не вбивства, тільки не вони, не тоді, коли тих людей вдома чекають!

На душі було важко, особливо коли Іванка спробувала уявити, хто ж сумуватиме за нею. Мирося – перша і найвідданіша, бабуся, яка виховала і замінила матір, майор, котрий вже втратив свою найкращу гончу, а решта, ця численна кількість знайомих – вони згадають про неї?

Ця її нова команда – шукатимуть вони її, чи просто зберуть речі і приймуть когось Чотирнадцятого, змирившись?

Іванка бачила, як Данило проводжає її винуватими поглядами, як Женя обережно пробує заговорити, як Руслан просто мовчить – і розуміла, що зараз їх мучить лише провина. Але не за приховування інформації (а від решти вони її також ховали?), а за те, що вона дізналась, чорт забирай!

Так, наче вони за цілий рік зуміли досягти хоча би якихось результатів!

Все одно, якщо подумати логічно, то приймати їхні слова на віру – це ненадійно. Як можна одразу просто взяти і повірити тим, хто за повні два місяці знайомства свідомо не розповів їй про небезпеку? Тому Смолій вирішила зробити те, що робить кожна доросла розумна та впевнена у своїх силах жінка.

Зранку, щойно встало сонце, вона вкрала у Палія цигарку, втекла до виходу під агодою покурити, але замість цього знайшла тихе безлюдне місце (а ви коли-небудь пробували знайти таку територію на Хрещатику?) та подзвонила Мирославі.

- Ти в порядку?!

Іванка промичала здивоване «мгм», а тільки потім помітила, що на годиннику всього п’ята. І вони, звичайно, найкращі подруги, але в такій годині дзвонять одна одній лише у рідкісних випадках. Таких, коли справа із категорії «повсякдення» переходить у «триндець».

- Тобто мені не треба відправляти до тебе патруль?!

- Та заспокойся ти, жінко, - але від турботи і готовності зловживати службовим становищем стало трішки приємніше на душі. – Я порадитись.

Мирослава затихла, але Смолій знала, що вона не засинає, а думає. «Порадитись» о п’ятій ранку у їхньому лексиконі зазвичай означало щось близьке до «я зараз стою перед будівлею, де збираються два кіло наркоти, підкріплення у мене немає, можеш під’їхати?». Іванка почула клацання, шурхіт і спокійне:

- Бронежилет брати?

- Я серйозно просто порадитися, сховай зброю, в мене часу не так багато. Я тут накопала дещо…

Мирослава слухала всю історію, в якій цього разу жодної деталі (окрім тяжкості своїх поранень) не було замовчано, і не коментувала. Іванка не наполягала – вона знала, що Мирося якраз пронесла із свого дитинства і виховання релігійною сім’єю віру у ті сили, у які сама вона давно втратила, і тому сприйняти почуте їй було важко.

Вона чекала питань: як виглядала Постать, чи точно вона – душа, а не замаскована людина (ну двадцять перше ж століття, спец ефекти зараз творять дива), і багато іншого, але Мирося запитала лише одне:

- Чим ми можемо її позбутися?

Іванка вкотре зрозуміла, що правильно вона таки дванадцять років тому не здала Мирославу, коли вона в комеднантську годину перелізала паркан.

В підсумку домашнім завданням Миросі стало дізнатися усе можливе про того працівника поліції метро, який вийшов на пенсію (заодно накопати багато компромату на майора), і за можливості  з ним поговорити. Іванка ж пообіцяла опитувати далі родичів потерпілих і звітувати про кожен свій псих (чого вона, звісно, не збиралась робити). А ще, поки вирішила прогулятись до найближчої цілодобової кав’ярні по булочки, зробити дуже важливий дзвінок.