*10*

І так сплелися світло й тіні,
Що ніби з неба звисли стіни

Едгар Аллан По

Світло вмикається раптово.

Точніше, зовсім воно не вмикається – у тунелі навіть лампочок немає – швидше вривається усередину різким потоком разом із Русланом, який тримає в правій руці великий ліхтар, а у лівій… рушницю?

Різкий звук пострілу заставляє постать закричати, Іванка ж падає на підлогу, щойно невидима хватка відпускає її. Вона на свої очі бачить, як привид розсипається тисячами крихітних шматків, котрі згасають так швидко, що навіть не долітають до підлоги, і чомусь дуже починає сердитися.

- Ти її вбив! – говорить із таким докором, що аж сама дивується, звідки сили на нього знайшлися. Руслан збентежено завмирає, простягнувши руку, яку жінка підкреслено ігнорує і піднімається на ноги сама. Кривиться, обмацуючи ребра – наче цілі, але зто його знає, могли й тріснути, окидає поглядом потріпаний одяг, заляпаний червоним слизом, який скрапував зі стелі, і рявкає на напарника:

- І чого ти п’ялишся?!

Не будь вона такою злою, точно би розсміялась із колеги, чия мова тіла так і кричала про подив.

- Що? Що тебе дивує, а? Я тільки почала підходити до суті справи, тільки вийшла із цією штукою на контакт – а ти її позбувся! І як я тепер маю працювати далі, а?

- Слухай, Іванка… - але вона навіть не стала слухати спроб втрутитися.

- У мене практично – чуєш? – практично вийшло її розговорити! Так, вона агресивна, так, все йшло не на мою користь…

- Ні, зачекай…

- …але ні, треба було втрутитися саме в той момент, коли я майже придумала, як вивести її на бесіду!

- Та вона тебе ледь не вбила! – нарешті вибухнув напарник, і Іванка зупинилась, лише тепер зрозумівши, що весь цей час міряла кроками приміщення. – Бляха, як я можу не п’ялитися, якщо ти буквально стікаєш кров’ю? В тебе всі руки в синцях! Вона тебе ледь не вбила, чорт забирай!

- Вона вже десятьох вбила! Десятьох! – Іванка в нервах вирішила, що нема чого їй уже ховати свої знання – і від шоку на чужому обличчі отримала невимовну насолоду. – Ха, ти не чекав, що я дізнаюсь? Десятеро зниклих, двоє зійшли з глузду – а ніхто і пальцем не ворушить!

Тишею можна було розрізати скло.

- Це не так, - нарешті спромігся видавити із себе Руслан, хоча погляд не відривав від підлоги. – Я запевняю тебе – усе не так, як виглядає. Я не знаю, як ти довідалась, але… У тебе точно багато запитань.

- Ти навіть не уявляєш, - огризнулась, але він мирно продовжив.

- Тому давай ми зараз повернемось у відділок, там сядемо спокійно, ти отримаєш необхідну медичну допомогу - ти стікаєш кров'ю, чорт забирай - і ми все тобі розповімо, - якби Іванка останні тижні не маринувалась у своїй параної і недовірі, то здалась би уже від однієї лише щирості у чужому голосі.

Але вона не просто так була гончою, слідчою і схибленою на роботі поліцейською.

- З якого взагалі біса я вам маю вірити? – виплюнула, склавши руки на грудях, щоб не почати нервово гризти кісточки пальців, і подивилась у спантеличені питанням карі очі. Зрозуміла, що в даний момент її навіть те бісить, що у них очі одного кольору – настільки сильним було бажання не мати нічого спільного. – Як для вас все гарно складається: спершу милі і люб’язні, полин в чай, сіль у одяг, дуже зручні відлучки у ті моменти, коли постать приходить по мене, а потім бац – Іванцю, - вона розпалювалась все більше і навіть не помічала, як голос міцнішає і лунає все голосніше, переходячи в крик, - рідна наша Тринадцята, жертва відьомської дюжини, давай-но я тебе порятую, вивідаю все, що треба, а потім ми вчотирьох тебе мирно прикопаємо у тунелі, якого, курча, немає!

Останні слова Смолій практично прокричала напарнику в лице, тицяючи його пальцем в груди. Зловтішно підмітила, що він за неї трохи нижчий – це чомусь додавало впевненості у тому, що за необхідності вона йому пику натовче без зайвих зусиль, і нарешті видихнула. Сердито.

Руслан мав наглість виглядати винуватим.

- Давай ми тобі спершу усе розповімо, - знову запропонував, нервово потираючи потилицю, - а ти потім вирішиш, що далі робити. Але у відділку, тут… - обережно освітив приміщення ліхтарем і спохмурнів. – Нам звідси треба піти. Ти ж поранена.

- То не моя кров, - огризнулась і кивком вказала на вихід. - Іди першим, - Іванка слова буквально процідила крізь зуби. Тепер, коли страх і гнів виплеснулись палким монологом, вона почала заспокоюватись – і тому картала себе за те, що сказала зайвого. Коли ти десять років монотонно бубниш «Кожне ваше слово може бути використано проти вас», воно врізається в голову і не дає зазвичай наробити помилок і тримати язика за зубами.

Ну, не тоді, коли в тебе натура Помпей: різко спалахувати, нищити все на своєму шляху, повільно остигати.

Руслан, однак, заперечливо похитав головою.

- Крізь двері виходимо удвох, далі можеш іти, де тобі хочеться. Тільки не озирайся, чуєш?

Іванка підозріло на нього глянула, але не сперечалась – збентеженість на чужому обличчі змінилась на занепокоєння в лічені секунди, а потім напарник і зовсім вхопив її попід лікоть і рванув за собою.

- Ей, ти чого? – Іванка подякувала своїм рефлексам, бо тіло швидко вловило заданий темп і підлаштувалось під Руслана. – Стій, це навіть не ліхтар, це гасова лампа! Хто в наш час…

Ткачук виставив руку назад якраз перед тим, як вони протиснулись у прохід, і за їхніми спинами щось жахливо завило. Почулось шипіння – наче на вогник щось крапнуло, а потім двері за ними зачинились із гучним ляскотом. Але Іванка не оберталась, вдруге за останню годину (як? це лише пройшла година?) згадуючи про нещасного кіфареда, який спускався в Аїд по свою кохану.

- Я так і знав, що воно зачаїлось і вичікувало! – в серцях крикнув напарник, поки вони бігли вперед, а вітер вперто пробував їх догнати.