*9*

Там повні місяці ростуть

І тануть, тануть і ведуть

Одвічний свій танок.

Едгар Аллан По

 Іванка приходить до себе, розуміючи, що губами безтямно нашіптувала вбиту в підсвідомість десятки років тому молитву.

Розуміє, що все ще стоїть на колінах посеред зали, і вони добряче болять… Скільки часу вона так провела? Мить? Хвилину? Кілька годин? Незрозуміло. Лише тіло терпне, і замість піднятися на ноги, падає на землю.

Краєм погляду помічає, що ескалатори чисті і нерухомі: жодної краплі крові, ніде немає погрозливих надписів і – головне – жахаюча до глибини нутра постать відсутня.

Тіло відтерпає, але Іванка не може змусити себе встати з підлоги.

Так, вона зрідка ходила до церкви, бо це було звичкою дитинства – шукати місце, яке дасть твоїй душі спокій, і фігуру, на яку можна скинути частину своєї відповідальності, от і все. У існування пекла давно вже не вірилось – особливо після побаченого за роки роботи із купою покидьків, концепція раю також не припадала до душі, а існування всіляких там потойбічних штук (і привидів, привидів, хто би міг подумати) тим більше не підлягало розгляду. Напевне, якби Іванка мала бажання задуматись про свою релігійну позицію з наміром ідентифікувати її, то назвала би себе атеїсткою, і для неї це було абсолютно нормальним.

Переконати себе у тому, що все побачене – сни,  не давав поріз на шиї.

Переконати себе у протилежному – що ж, у такому випадку в її голові поруч маячила неонова вивіска із красномовним надписом «Час до психіатра».

Зі стогоном піднявшись із підлоги, жінка востаннє злісно зиркнула на ескалатори. Потойбіччя чи реальність – але хтось не хоче, щоб вона продовжувала копати у справі зі зникненням своїх попередників. Чому? Який у цьому сенс? Ця постать могла би з легкістю годину тому, як показав дивом працюючий на трьох відсотках заряду телефон, зіштовхнути її на колію (зламаний хребет або відкрита черепно-мозкова як наслідок) чи просто придушити, хтозна, що там ті чортові привиди вміють. Навіщо попереджувати? Що це дасть?

В будь-якому випадку, кожна заборона діяла на Іванку, як червона спідниця на сусідського індика в бабусиному селі. Кожного разу, коли вона ще підлітком одягала ту яскраву тряпку, індик перестрибував паркан і ганявся за нею, доки дівчина не догадувалась залізти на дерево чи дах дровітні. Спідниця таким чином довго не прожила – тріснула, зачепившись за цвях, і індик відчув себе страшенно гордим через перемогу.

Іванка ненавиділа визнавати це, але від індика вона у цьому плані не дуже й відрізнялась. Спершу це була професійна цікавість, потім її зачепило, але тепер – тепер це було особистим.

І тепер що би не трапилось, вона буде носом землю рити, але до правди таки докопається!

***

- Ти в порядку? – Іванка здивувалась, що Руслан не кричить на неї через запізнення і самовільні прогулянки (вона подумає про це завтра), тільки здивовано оглядає притрушений пилом одяг. – Виглядаєш так, наче по підлозі вивалялась.

- Чудові дедуктивні здібності, я тобою просто пишаюся, візьми з полички печивко, - зітхає Іванка, здригаючись – щойно вона заплющує очі, як бачить той чортів надпис. – Ти зробив мені чай? Зі всілякими смачними штуками? - «І сіллю, свяченою водою і полином, але не будемо про це», - хмикає про себе. Напарник згідно і дуже спантеличено киває, Смолій же видушує із себе вдячну посмішку у відповідь. – Тоді я швидко сполоснусь, і підемо.

Женя солить її одяг, Данило постійно приносить каву, Руслан, якого вона ніяк не могла спіймати на дивній поведінці, навіть шеф, милий добрий пан Віктор зі своїми харизматичним вусами – їхня поведінка була настільки дивною всі ці два місяці, що Іванка рішуче вирішила навіть не пробувати із ними поговорити чи натякнути.

Краще діяти самій і пертись напролом.

Ну, зазвичай це працювало.

Душ нарешті був приємно гарячим, і Іванка би насолодилась відчуттям розслабленості, але тривога і не думала покидати її, постійно підсовуючи в голову сцену з ескалатором, палаючий тунель і тисячі неприємних запитань.

Що її колеги думають робити із нею?

Вони пробують її вберегти чи навпаки – тимчасово усувають, але мають наміри на майбутнє?

Чому інші органи розслідувань замовчують таку важливу справу? Значить, їх хтось прикриває зверху… Догадайся ще тепер, хто ж.

І те, що почало Іванку турбувати після отримання зарплати, яка виявилась… ну, непоганою. Практично майже такою ж, як вона отримувала на попередньому місці роботи, але тут всі на її здивування сховали погляд і якось знічено промямлили про погані умови праці і доплату за шкідливість.

Що – чи кого – спалили Женя із Русланом?

І те, що муляло всередині – чи не сходить вона із розуму?

Відповідей на це питання у неї не було, був лише замаханий напарник, чай, який відверто гірчив полином (навіть проснулось щось їдке всередині, котре просило наголосити на цьому вголос і вивести Руслана на конфлікт. Зазвичай Іванка би з цим їдким погодилась, але її все ще боліли коліна і спина, серце важко бухало в грудях, та й безсонна ніч попереду потребувала сил.

Чомусь залишатись удвох із напарником тепер стало страшно.

Руслан все поглядав спантеличено на неї під час обходу; раніше Іванка за старою звичкою трималась трохи попереду і зліва, щоб у разі чогось могли прикрити одне одному спину, а тепер мовчки пропустила його вперед і бездумно крокувала вслід, витаючи у своїх думках. При вході у метро, який вони залишили наостанок, раптово опинився шеф, крутячи між пальцями самотню цигарку. За скляними дверима лило, як з відра, і якщо в таку погоду вони з Мирославою були вільні, то закопувались у якийсь бар, брали по декілька кухлів пива і разом сумували.