*8*

О Боже, як в руках

Утримати цей прах?

О Боже, хоч одну

Піщинку не віддати дну!

Чи ж все, що мариться мені,

Що бачу — сон у сні?

Едгар Аллан По

Іванка сиділа на своєму ліжку і нервово гризла ручку. Збоку від неї лежали ще дві – уже також надгризені – але жінка справитися із задумливістю та нервами інакше не могла, а нігті вже обкусала до м’яса. Взагалі, про свої звички, які очевидно приносили їй шкоду (багато кави, нехтування сном і їжею заради роботи – і це лише перше, що в голову прийшло), вона знала, але зазвичай ставила на таких думках помітку «обдумаю колись потім» і відправляла їх у дальній куток свідомості, не бажаючи розбиратись у причинах. Таким чином цю проблему вона ігнорувала уже більше п’ятнадцяти років і вперто збиралась робити це ще мінімум стільки ж… якщо доживе.

Смолій гірко зітхнула – навіть для її збоченого почуття гумору жарт вийшов таким собі.

За вікном яскраво світила повня, усередину квартирки, в якій досі не були розставлені речі із жодної коробки, завівав теплий червневий вітерець, час від часу підчіпляючи гострі кінчики аркушів, які валялись всюди – на підлозі, ліжку, навіть на підвіконні, куди Іванка зі свого місця могла дістати. Збоку біля неї стояв новенький принтер – друкувати надіслані Миросею файли на роботі жінка побоялась, тому по дорозі додому раптово вирішила заїхати у найближчий супермаркет за покупкою. Єдина помилка, яку вона допустила – раптово вирішила не брати авто, а просто скататись маршруткою туди-сюди. «Туди» ще було нормально, а от «сюди» вже зі складнощами – крихітка-принтер важив нормальні чотири кілограми сам по собі, а до нього ще треба було дроти, папір, запасний картридж… Зате, як філософськи вирішила Іванка, у неї тепер є золотий запас на майбутнє.

А ще – дванадцять справ про людей, яких чомусь ніхто не шукає.

Іванка довго старалась знайти між ними щось спільне, переглядала папери із разу в раз, але або Мирося таки не дотисла свого інформатора (малоймовірно), або дійсно справи вирішили прикрити і заховати. І це було дивно!

- Ну, - Іванка роздратовано потерла горло, де страшно чухалась, заживаючи, царапина, - зате не так дивно, як примара у дзеркалі.

Вона не хотіла називати речі своїми іменами навіть у власній голові, хоча і ці імена зустрічались їй лише у фільмах жахів чи серіалах. І так постійно голова була зайнята роздумами: як це можливо? Чи справді вона бачила саме це? Якщо її колеги так активно підливають їй освячену воду, то хіба вони не… пробують її захистити?

Чи навпаки – вважають, що це їм треба захищатись від неї?

Всі ці питання і ще декілька сотень потребували відповідей. Їх можна було отримати двома способами, і обидва жінці не подобалися зовсім.

Перший – підійти до колег і в лоб запитати. Насправді, активній натурі Іванки цього дуже хотілося (і обов’язково у нецензурному і підфарбованому емоціями варіанті), а ще після отриманих відповідей заїхати їм всім перше в писок, а потім у сонечко, щоб кілька хвилин позадихались так, як вона.  Але, на жаль, вона все ще не могла бути упевненою у тому, що за такі питання її не погладять по голові і дадуть плеченьку, а навпаки – спалять разом з новою печеркою, покритою слизом.

Другий – звичний, відомий, завчений – називався «пограйся знову у слідчу».

Дванадцять жертв – значить, мусить у них бути хтось, хто про них знає і може розповісти, а ще, скоріш за все, цей хтось незадоволений бездіяльністю поліції, тому навіть не доведеться придумувати, чому Іванка прийшла із розпитуваннями – озлоблені люди мають звичку спершу виливати душу, а вже опісля думати, кому вони це зробили.

Ковпачок нарешті хруснув під зубами і відправився до таких же полеглих товаришів, а Іванка нарешті поставила маркером останню необхідну позначку і, зібравши потрібні папери в папку, пішла одягатися.

Її чекало розслідування.

***

Проживши все своє свідоме життя в столиці, Іванка могла впевнено заявити, що особливого задоволення від практично двохгодинного добирання тільки по центру вона точно була не в захваті (читай між рядками – щиро ненавиділа). Цього разу їй би довелося спершу доїхати до кінця синьої гілки, потім пересісти на маршрутку, потім ще пройти пішки… І наче не так і багато, але жінка таки розумно підмітила, що зараз їй краще сісти за кермо і спокійно заїхати, куди потрібно.

(Ніхто ж не дізнається, що вона всю дорогу здригалась, заглядаючи в дзеркала.)

 В потрібній місцевості Іванка добре орієнтувалась у підлітковий період, коли вибиралась погуляти до старших друзів, але все ж за майже п'ятнадцять років знання вуличок із голови вивітрились, нові будівлі щороку виростали немов з-під землі, а ще – і це продзвеніло в голові тривожною кнопкою – останнім часом занадто покладалась на навігатор. Звісно ж, неможливо вивчити мапу цілого міста, якщо ти не Шерлок Холмс, але цілком реально володіти нею на зразок Джона Ватсона.

Іванка всміхнулась своїм думкам і, звіривши адресу, припаркувалась поблизу багатоповерхівки і, прихопивши папку, неквапно вибралась із авто. Збоку в ту ж мить пролетіла зграйка дітей, які щиро насолоджувались канікулами, целофановий пакет і чийсь сердитий крик.

- Роки йдуть – нічого не міняється, - фиркнула собі під ніс і впевнено почимчикувала вишукувати потрібний під’їзд. Звісно ж, завжди був ризик, що нікого немає вдома, але у таких випадках слідча просто йшла опитувати всіх навколо, хто під руку попадеться: сусід, якому вічно нудно, випивоха, котрий із лавочки не злазить, та ж сама зграйка дітей – а потім пазл складається докупи в зазвичай не сильно привабливу картинку.