*7*

А очі, Боже! Їхній сум
Сягає глибини
Моїх невтішних, чорних дум,
Як сяйво зір — труни.

Едгар Аллан По

Вперше Іванка зрозуміла, що робота поліцейської – це справді небезпечно, досить швидко, всього лиш на третьому місяці роботи. Ситуація була до болю прозаїчною і далеко не такою захопливою, як у бойовиках чи хоча би відомих американських серіалах про копів – збожеволілий від кайфу наркоман все ж зрозумів, що по його душу прийшли, і спробував використаним шприцом пропороти зеленому новачку лице. Іванку врятували чисті рефлекси, вбиті в неї тренерами з бойових мистецтв і викладачами з академії, тож вона відсахнулась, але потім все одно зі страхом про всяк випадок здавала аналізи на СНІД, гепатит і все інше добро, яке тільки можна було виявити. Їй тоді повезло – голка пройшла в лічених міліметрах від ока, але все одно ще півроку, поки точно не переконалась у тому, що нічим не захворіла, вона ледве могла спати – постійно бачила цю сцену ледь не на повторі у своїй голові.

Потім, звісно, були набагато більш болючіші та жорстокіші випадки, але цей завжди зачіпав її найбільше.

І тепер, коли перед нею в дзеркалі страхітливо вишкірялась постать, вона знову занурилась у старі спогади: як спершу ціпеніє під крики наркомана, а потім ледве ухиляється від нього.

Зараз в Іванки не було й шансу ворухнутися, постать – у цьому жінка була точно впевненою – паралізувала її в ту ж мить, що Смолій заглянула в дзеркало, і тому коли страхітливе створіння наблизило до свого горла пальці і з натиском провело по ньому, поліцейська відчула, як її шкіра на шиї тріскається, і кров стікає вниз повільними тягучими краплями – а вона зовсім не може поворухнутися!

«Як пташка перед змією», - промелькнуло недоречне в голові, а опісля навіть думки зважчали та скувались під жорсткою нерухомістю. Напружившись зі всіх сил, Іванка спробувала ворухнути м’язами і зусиллям волі затряслась у намаганні виплутатися із паралічу, але не вдавалось , чорт забирай, їй нічого не вдавалось попри всі роки важких тренувань, болючих падінь та впертих підйомів – а тут вона збирається померти, навіть не знаючи, чому і від кого!

Всередині дзеркала постать широко розтягла рота у чомусь, що дуже сильно нагадувало тріумфальну жорстоку усмішку, і спрямувала кіготь у яремну впадину. Іванка могла відчути жагу крові від цієї істоти, але останніми крихтами власної волі скривила губи, відчуваючи, що кров стікає вниз все швидше.

- Тобі мене не забрати.

Промовила беззвучно і заглянула прямо в чорні провалля. Навіть якщо зараз вона помре, то, чорт забирай, зробить це із гідністю! Постать грізно зашипіла і кинулась ближче, немов стараючись пробити дзеркало…

І тут моргнула лампочка.

В ту ж мить Смолій відчула, як з неї спадає параліч, і різко відсахнулась вбік, скидаючи з себе останні крихти заціпеніння.

Лампочка моргнула ще раз.

Іванка притулилась спиною до дверей, боком поглядаючи на дзеркала, але постаті там вже не було – лише середнє, навпроти якого вона так безглуздо потрапила у пастку, було покрите тріщинами. Жінка ногою підтягнула до себе рюкзак з одягом, тремтячи, взула черевики і, ледь не зламавши ручку, вибігла в коридор, важко дихаючи.

Іванка вперто вмовляла себе, що обурений крик, який різко переходив межу людського сприйняття, їй просто почувся.

***

Як вона добралась додому – жінка не могла пригадати, хоч її катуй. Тільки розуміла затуманеною від пережитого свідомістю, що ось – двері її квартири, короткий коридорчик, тумбочка, об яку вічно вранці боляче б’ється мізинцем… Іванка стояла, дрібно тремтячи, і дивилась на свою неприбрану з ранку кухню, непомите горнятко від кави, слухала розмірений гул холодильника і не могла ніяк прийти в себе.

А потім різко зірвалась в туалет, де її знудило.

Поміж спазмами жінка старалась не піднімати голови, там, де на стіні поруч із шафкою для косметики висіло дзеркало. Страх пронизував тіло ледь не до того ж самого паралічу, який відчула всього годиною раніше, і від цього нудота накривала із новою силою, а разом із нею поверталось ті жахливі відчуття безпорадності, безсилля і страху, які разом утворювали суміш боязні смерті.

Десять років тому голка промайнула в міліметрі від її ока.

Годину тому кіготь істоти, якої б не мало існувати, ледь не пропоров їй шию.

Іванка змучено вперлась руками в підлогу, думки лихоманливо стрибали у її голові.

Що це було?

Як воно опинилось всередині дзеркала?

Як зуміло її поранити?

Як від нього вберегтися?

І головне – що робити далі?

Смолій на одному зусиллі волі змусила себе встати із підлоги та, боязко придивляючись, підійти до свого дзеркала.

Довга царапка – поки заносили в квартиру, трохи зачепили цвях із одвірку, відбитки пальців, які тьмяне освітлення завжди дуже добре показувало, заставляючи Іванку відчувати себе неохайною свинкою. Наче це її дзеркало, і в ньому немає ніяких страховиськ.

- Прямо із дитячих кошмарів…

Іванка вмила лице холодною водою, підняла все ще затуманений погляд – і з острахом побачила свою шию. Тепер її дійсно зацікавило, як же вона потрапила додому – вся шия була заляпана кров’ю, добре хоч, що царапина була неглибокою. Із курсу анатомії поліцейська пам’ятала, що рани горла зазвичай сильно кровлять, і зазвичай це закінчується дуже погано.

Іванка важко вдихнула. Порахувала до десяти. Видихнула.

І пішла в душ.

***

Перед сном вона, лякливо сахаючись, завісила всі дзеркала у квартирі, але і це не допомогло заховатися від снів.

***

Ранок приходить в столицю туманом, застилає вулиці і сквери, вимощує бруківку, обіймає будівлі – і вкупі з дрібним дощем осідає на людські силуети.