*6*

Чи ж все, що мариться мені,
Що бачу — сон у сні?

Едгар Аллан По

Всі, хто мав хоча би три хвилини знайомства з Іванкою, міг упевнено заявити, що впертішої людини за неї ще не зустрічав (найкраща подруга використовувала дещо іншу фразу, але внаслідок ніжної любові до неї Іванка це спускала їй з рук – і відповідала тим же). Ті, що розтягували знайомство до декількох зустрічей, підмічали її прямолінійність, котра у деяких випадках яскраво межувала із грубістю… Не те, щоб Іванці не було на це начхати, але так, вона особливо не хвилювалась через те, що іноді правда з її уст звучала ледь не по-хамськи.

Власне, якщо попросити будь-кого із давніх знайомих Смолій описати її, то найм’якшою характеристикою було: шумна, запальна, безцеремонна і по-своєму турботлива. Бабуся лагідно називала гарячим серцем, батьки – невихованою невдячністю, нещасні, яких вона затримувала – скаженою сукою, і, власне, кожен із них у дечому був правим – бо вони бачили енергійну амбітну поліцейську через призму свого сприйняття.

От тільки лише двоє людей знали, що у дійсно важливих випадках поліцейська запихає глибоко роздираючі душу гнів, роздратування та біль кудись далеко в запилені глибини своєї свідомості, і з чисто холодним серцем починає полювати на здобич. Першим, хто це помітив і відверто здивувався, був її колишній начальник, другим – все та ж подруга Мирослава, котра лише криво посміхалась при вигляді скам’янілого обличчя і дражнила берсерком. Іванка мовчки кивала у відповідь, і на тому вони й розходилися, не уточнюючи, що берберки зазвичай діють агресивно і шумно.

Іванка ж вмикала усі свої ресурси, котрі перетворювали її на неймовірно тиху, зосереджену, майже фанатично сконцентровану на задачі людину.

Коротше кажучи, на мисливську гончу.

І зараз ця гонча нарешті взяла слід.

У неї тепер було два підтвердження чудернацькостям від двох різних людей: Данило і клубок пряжі, Євгенія і незрозумілі наливки. Іванка твердо була впевнена, що ці випадки між собою взаємопов’язані, і тому у неї тепер була мета, і мета ця була просто жахливо простою і випливала із простої математичної формули – якщо із трьох вже відзначились двоє, значить необхідно простежити за останнім.

Щоправда, тут виникали певні труднощі, бо раз – хоча вони вже й перейшли на рівень добродушних жартів одне над одним, але це все ще був чисто робочий варіант. Жодних особистих деталей ніхто із команди не розкривав, і це було, насправді, вагомою перешкодою, бо Іванка навіть їхні прізвища мусила дізнаватись, підглянувши в документи. Ну і два – почати раптом цікавитись своїм колегою і задавати особисті питання могло б викликати підозру або (гірший варіант) думку у Руслана, що вона має на нього плани. Зрештою, поки Мирослава збиратиме необхідну інформацію, Іванці все одно не буде, чим зайнятися (окрім роботи, звісно), тому вона вже готувалась до свого нового завдання.

І при цьому відчувала свій звичний азарт, адреналін, який вже бурхливо кипів у крові – небо, як їй цього не вистачало!

При цьому Іванка все ж мала надію, що спостереження за Русланом допоможуть їй знайти отой незрозумілий фіал. Якщо міркувати логічно, думала вона, сидячи на ліжку під часу процесу полірування свого щойно почищеного незареєстрованого глоку, то і Руслан їй робив каву час від часу, тож є нагода вбити двох зайців одним вистрілом. Жінка криво усміхнулась і прицілилась в кривувату люстру (вона зі всіма переживаннями так і не встигла оздобити нову квартиру або хоча би почати її косметичний ремонт), а потім із тихим шепотом «піу» відпустила спусковий гачок. Почулось сухе клацання – магазин був пустим – і поліцейська задоволено почала вставляти в нього патрони. Догляд за зброєю завжди був для неї чимось медитативним, хоча – жінка тихо фиркнула, сміючись сама із себе – вона би раніше й не спробувала задуматись над ти, щоб незаконно тримати в себе навіть просту травматику.   

Зараз жодних докорів сумлінь Іванка абсолютно не відчувала…

***

…але й сказати, що в Руслані є щось особливо підозріле – також не могла.

Втиратися у довіру Іванка не дуже добре вміла, зазвичай у їхній з Мирославою парі вона виконувала роль отого поганого копа, котрий посміхається з важким поглядом, грюкає папкою об стіл, експресивно тисне на психіку і вдається до завуальованих погроз. Цією частиною себе Смолій ані краплі не пишалась, але це просто була роль, яку вона могла відіграти ідеально – все ж характер запальний, самоконтроль, знову ж таки, вмикається не так уже й часто.

Так от, претендувати на звання найкращої подруги жінка і не збиралась. А от допомогти розгребти папку документів, якщо зі своєю закінчила швидше, принести обід на двох, звичайними повсякденними фразами ввічливості заставити подивитися на себе під іншим кутом – абсолютно. Тож тиждень опісля Руслан звик, що за його плечем або збоку, за своїм робочим столом, стовідсотково знаходиться Іванка, завжди готова стомлено, але приязно усміхнутися, протягнути свою чашку з кавою із дозволом надпити (їй навіть довелось пити весь цей час замість своєї улюбленої міцної кави з крапелькою молока страшно підсолоджене капучіно), та й узагалі поцікавитися планами на далі і провести три хвилини за комфортною незначною бесідою. Тому тепер зовсім не було дивним те, що енергійний живчик в обличчі колишньої поліцейської вечорами почав підвозити набагато більше замученого Ткачука додому, а ще раз на тиждень разом відвідувати тренажерний зал (як виявилось, у них обох по три-чотири тренування на тиждень, але за часом співпадав лише один раз).

Іванка вперто старалась, але результати були не надто втішними.

Руслан полюбляв солодощі, каву із сиропами,  тягати залізо, захоплювався хокеєм, страждав іноді від безсоння. Тобто нічого особливого, середньостатичний тридцятип’ятирічний із абсолютно нецікавими проблемами.