*5*

Звеселившись мимоволі, сіла, снуючи поволі
Здогади, мов павутиння, що думки примхливо тчуть.

Едгар Аллан По

Реальність щоразу повертається інакше.

Вперше свідомість Іванка втратила роки в чотири, коли на її очах бабця зарубала півня. Пізніше матір дуже любила згадувати цей момент і дорікала бабусі, що через неї донька настільки холоднокровно черства і пішла працювати в брудну роботу. Смолій завжди із цього хмикала, ховаючи криву усмішку – хто би тут про черствість розповідав, ну чесне слово. Та й бабця тоді настільки розгубилась, в її дитинстві, що після отямлення внучки невпевнено промовила: «Ну що, а тепер ходи виберемо кролика на неділю?»… на що отримала гучний плач дитини, котра щиро вірила, що звірят тут тримають для любові і красоти, а не заради м’яса.

(Зрештою, після ранкової служби це не завадило їй з’їсти дві ніжки і обсмоктати ребра, запиваючи курячим бульйоном, але то вже деталі.)

Потім був дурнуватий випадок в школі, коли перечепилась об дверну ручку і дуже незручно впала на голову. І якщо вперше свідомість поверталась повільним потоком, то той випадок ознаменувався різким викидом до життя – ну й біллю в потилиці.

В поліцейській академії і на роботі бувало різне – синці, забої, розтягнення, а от непритомностей було лише дві: перша трапилась після сильного удару по голові, під час другої на Іванку впала шафа. Обидва рази вона приходила до тями повільно, з важкістю усвідомлюючи навколишнє середовище і події, під розмірений шум лікарні швидкої допомоги, час від часу знову провалюючись в важке забуття.

Цього разу Іванка відкрила очі відразу ж, як її свідомість увімкнулась, і розгублено примружилась. Стеля і стіни не нагадували їй про рідну квартиру, у батьків вона вже років десять не залишалась ночувати, бабця… Та ні, там оселя вручну розмальована заквітчаними містами і немає тріщин. Ні з ким вона останній час не зустрічалась, значить, не бойфренд. І не її рідний відділок – там була огидна зелено-сіра фарба, таку ні з чим точно не сплутаєш.

Тепле жовте світло декілька разів моргнуло, але лампочка витримала перепади напруги і розгорілась знову. Іванка заспокоєно зітхнула і розслабилась – вона на своїй новій роботі, нічого боятись, все в порядку…

Стоп. Як вона опинилась тут?!

Смолій різко зірвалась, сіла на, як виявилось, великій розкладушці у нічній, і відразу ж охнула від всеосяжного болю, який нещадно розривав їй скроні та спину.

- Тихіше, - пролунало ледь чутне збоку, - ти в безпеці, але вдарилась сильно. На певний час доведеться утриматись від різких рухів, в тебе правий бік нагадує велике сузір’я.

- Такий же прекрасний? – спробувала поворухнутись, щоб хоча б бачити напарника, але це вийшло важко.

- Та ні. Такий же фіолетовий.

Руслан сам переніс стілець і сів прямо перед нею, погляд був… важким, але складним – чи то просто від головного болю жінка не могла розібрати, що ж в ньому написано? Зрештою, вона у теплі й безпеці відділку, накрита двома ковдрами і пледом, ще й переодягнув хтось у зарання принесені речі, добра душа, не дав їй спати в важких черевиках і джинсах, а від болячого боку пахло чимось дуже знайомим. Іванка принюхалась і зуміла вловити знайомі нотки аромату мазі від синців – аромат, звісно ж, було занадто м’яким словом, це вартувало як мінімум звання смороду.

- Це ти? – незрозуміло махнула долонею, але напарник, здається, зрозумів, бо кивнув.

- Так. Подумав, що тобі незручно буде, а потім Женя принесла гель. Це окей?

- Абсолютно, - що було щирою правдою. Через дурнуваті стереотипи кількість жінок-поліцейських донедавна була не такою великою, але останнім часом їх ставало все більше. Тож працювати із чоловіками, за необхідності переодягатись разом із ними чи перед них швидко перестало бути дискомфортним, а потім Іванка розумно і логічно вирішила, що нема чого їй свого тіла взагалі соромитися, дорослі люди таким не мають страждати. – Дякую, що потурбувались про мене і… Стоп. Чекай. Зачекай, то це ти мене знайшов?

На фоні її жовтої ковдри блідість обличчя напарника була чіткою, а синці під очима підкреслювала ще більше. Здавалось, що денний відпочинок немов пішов йому трохи на користь, але до стану здорової людини все ще залишалась довга дорога, сповнена восьмигодинного сну і здорового харчування. Звісно ж, напарниці, котрі губляться посеред ночі у практично незнайомій їм території, а потім ще й свідомість втрачають посеред тунелю, особливо не допомагали.

Іванка винувато прикусила губу.

- Слухай, чесне слово, я не знаю, як так вийшло…

- Якого чорта ти потяглась сама у тунелі?!

Досі Руслан міг дратуватись, бути холодним і спокійним, закочувати очі – але жодного разу він на неї не рявкав.

- Ти що, думаєш, тут нікому немає чим зайнятися? Що всі тільки й чекають, коли ти почнеш гратися в героїню і лазити там, де ні краплі не орієнтуєшся? Я шукав тебе три години – чуєш? – три! Мені довелось тебе на руках тягти, думаєш, це було легко?! Чого ти мене не розбудила, блін, невже це так важко, враховуючи цю бісову ситуацію?!

- Яку ситуацію? – Смолій похмуро дивиться напарнику в очі, а той лише блідне і нервово запускає руку в розтріпане волосся. – Про яку ще грьобану ситуацію ти говориш?

- Це що, єдине, що ти почула? – грубо кидає, але вона криво усміхається кутиком рота.

- Це єдине, що я не зрозуміла. Тобі довелось мене тягти на собі? От бідацько, але дякую, я оцінила, що не залишив мене там лежати. То що за, чорт забирай, ситуація?

Руслан вилаявся і вилетів з кімнати, грюкнувши дверима. Іванка поморщилась – гучні звуки робили її голові боляче – і потиху сама вибралась із ліжка. Зав’язати шнурівки було не так вже й легко, бо пальці не слухались взагалі, а ще трохи знобило, тому дівчина закуталась в плед. Вона знала, що їй просто необхідно випити зараз гарячого і бажано знайти якусь шоколадку, бо непритомності виснажують організм, і після них варто трохи підгодувати його глюкозою, тому все одно доведеться піти в кабінет.