*4*

І не зрушилось мовчання, не торкнулось мли світання,
Тільки слово, мов зітхання, промайнуло ледве чуть.

Едгар Аллан По

- Та що ж за дурня!

Іванка захекано зупинилась, вглядаючись в темряву перекритого тунелю недобудованої станції. Власне, вона би не мала туди доходити – як мінімум далеко, як максимум – це було на гілці іншої команди. От тільки трійця кишенькових злодюжок вирішила погратись у великих розкрадачів гробниць і чкурнула в технічні приміщення, а з них ідіоти дурноголові перейшли на тунелі. І судячи з того, як впевнено паскудники гнали вперед, вони вже були тут не раз!

Все ж, подумала Іванка, замало працівників для поліції метро. Вони банально фізично не встигають все патрулювати.

Спершу вона спокійно обійшла декілька станцій, побалакала з техперсоналом, допомогла вивести на вулицю двох нетверезих і дуже неадекватних чоловіків, показала кулак збоченцю, котрий старався облапати під спідницею свою сусідку у набитому вагоні… (звісно ж, після цього зловила його за шкірку і оформила документи, бо таким виродкам ніколи не любила давати спуску), а потім якісь неймовірно обдаровані дітиська додумались обкрасти старшу пані, поки та ніжно притискала до грудей переляканого натовпом маленького песика.

Тихенько, на кінчиках пальців, вона підкрадалась до повороту, за яким заховались хлопчиська. Бути непомітною за таких обставин вдавалось легко: під підошвами легких кросівок не хрустіло нічого зайвого, лише зрідка поскрипував пил; у майже цілковитій темряві нічого би не видало її тінь; ще й зовсім легенький протяг прикривав її дихання, змішуючи його з посвистами вітру. Іванка напружилась, витягла з-за пояса наручники і одним єдиним відпрацьованим рухом встрибнула в тунель і скрутила першого малолітнього грабіжника. Решта двоє ще старались опиратись, але тут Смолій згадала, що в неї, власне, зранку був поганий настрій, тому грізно зашипіла:

- Ще трохи посмикаєтесь – і я вам просто руки повідкручую, а батькам скажу, що так і було!

***

Женя беззвучно давилась реготом за спинами затриманих порушників, капітан тихо посміхався в кулак, навіть Данило окинув Іванку веселим поглядом… Руслан далі спав. І добре, подумала Іванка, бушуючи навпроти до смерті переляканих підлітків. Не читатиме їй моралі в такому випадку.

(Не те, щоб він пробував це робити, але чомусь жінка зі всіх сил старалась заперечити в своїй голові те, що від нього варто очікувати чогось хорошого, і тому приписувала йому все погане.)

- У вас зовсім немає совісті? Вам не шкода своїх батьків? Вони всі свої сили витрачають на те, щоб ви були добре одягнуті, ситі та щасливі, а ви їм віддячуєте цим?! Обкраданням чужих гаманців?! – Іванка звела брови докупи і ввімкнула свій улюблений тон, котрий її подруга інакше ніж «поганий коп» ніколи й не називала. – Свідків того, як ви пробували витягти гаманець у тієї дівчини, є достатньо, так ми ще й знайшли вашу схованку. Вісімнадцять гаманців, декотрі ще із правами чи іншими документами; я взагалі здивована, чому це ви не додумались їх продати! – вона гримнула розкритою долонею по столі, і хлопчиська здригнулись. Темні карі очі примружились, за такого освітлення виглядаючи ледь не чорними, і жінка скрадливо, ледь не шепотом добила: - А зараз ми передамо вас в руки наших чудових колег, і повірте, вони абсолютно не звертатимуть увагу на те, що ви ще діти. А згідно кримінального кодексу – то вам ще не з такими людьми вдасться познайомитись, поки будете відбувати покарання, хлоп’ята, - вона розпливлась у широкому оскалі. – Зрештою, від вас нічого корисного не дізнатись, тому й про жодну угоду із поліцією, як в кіно, навіть думати не пробуйте!

Іванка ледве стримала смішок від одного лише вигляду трьох переляканих мосьок (при чому вони більше боялись осуду і криків батьків, ніж правосуддя). Звісно ж, ніхто їх не посадить до дорослих, скоріш за все, батьки виплатять штраф, наймуть адвоката, який приплете страшенно стресове життя і несприятливі умови зростання, тож все обійдеться умовним терміном. На жаль, вона вже не раз бачила подібне, а ось цим – здорові лобуряки вже, по шістнадцять років, найстарший взагалі ледь не з саму Іванку зростом, а її метр вісімдесят не так вже й легко переплюнути! – здалось би трохи навчитись дисципліні і банальним поняттям моралі. Але ні, сучасні батьки частіше вирішували звалити вину з дитячих плечей на когось іншого, звинуватити школу, сусідів, довкілля, та хоч глобальне потепління, але тільки не визнати очевидну істину.

У тому, що дитя їхнє виростало розбещеним, капризним, егоїстичним, брехливим покидьком, зазвичай були винні лише вони самі.

Так, напевно, варто було б зауважити, що Іванка таких людей просто ненавиділа, і не бачила у цьому нічого дивного. Їй доводилось мати справу із до смерті п’яними підлітками, які на батьківських авто збивали перехожих; із егоцентричними виродками, які піднімали руку на свою сім’ю під лозунгом «Я їх тут виховую, чого ти приколупалась», і в цій поведінці чітко вгадувалась вседозволеність і безкарність із дитинства; та навіть із деякими власними колегами, котрі вважали себе ледь не вінцем Землі – знову ж таки наслідки безкарного обожнювання.

Напевно, емоції від цих думок проявились на її обличчі, бо колеги більше не ховали за кулаками смішки – навпаки, схвильовано переглянулись між собою, а малолітні кримінальники майже відразу заворушились та почали стривожено переглядатись між собою. Смолій примружилась. Що, невже таки до чогось цікавого зараз додумаються?

- Але ми можемо розповісти! – найменший з хлопчаків набурмосився і з надією глянув на своїх «спільників». – Ми чули дещо в тунелі! Дещо нехороше!

Іванка застигла. У неї завжди було чуття, страшезно гострий нюх на інформацію, яка в майбутньому може здатись в нагоді, і зараз її просто щось заставило залишитись на місці і розтягнути губи в кривій усмішці. Однак вона не встигла навіть вимовити й слова – лише тепер помітила, що її команда чомусь різко затихла.