*3*

В пітьмі тій зблукавши оком, довго в роздумі глибокім
Я стояв, думки пустивши на незнану смертним путь.

Едгар Аллан По

Що Іванка точно вміла робити в своєму віці – так це не дозволяти паніці брати верх над собою.

Так, додому вона й не пам’ятала, як добралась в той вечір (певно, таки на таксі, адже вранці додаток показував завершену поїздку), бо в голові заїждженою пластинкою повторювались останні слова Данила. Неприємною пластинкою, варто сказати, ці слова розтягувались, лунали ледь не звідусіль, набатом товкли в голову і жорстокими ривками пробували вирвати звідти всі раціональні думки.

Ключове слово – «пробували».

В ту ніч Іванка заснути так і не змогла, хоча, звісно, це її ні краплі не здивувало. Натомість мозок рішуче складав докупи всі ці дивні переглядання, обережні фрази капітана, котрий ледь не щодня приходив провідати колишню поліцейську і випитати її про всі незручності нового робочого місця. Не оминула вона увагою і підкреслену настороженість Руслана – а виходить же, що це він втратив дванадцять напарників підряд! - і його постійне ледь помітне здивування, коли він піднімав очі і бачив її за столом біля себе. Справді, якщо ти змінив стільки людей за короткий проміжок часу, то однозначно будеш розгубленим…

Зрештою, Іванка довго крутилась в ліжку, збивши ковдру ледь не на підлогу, а подушку взагалі під ноги, але вирішила, що в цій історії однозначно потрібно розібратись із декількома пунктами.

Перший і найважливіший: чи не замішаний хтось із її колег у зникненні тих дванадцяти бідолах? Іванка, звісно ж, добре почула Данилове «загинули», але логіка твердо підказувала, що навряд чи це так. Дванадцять убивств у метро – та чи навіть випадкових смертей – преса б точно не упустила таку яскраву можливість пройтись по правоохоронних органах та їхній нездатності знайти злочинця, та й між своїми би стовідсотково хоча би чутки ходили. З іншого боку – та навіть стільки зникнень важко приховати! Однозначно хтось із родичів жертв підняв би шум, спробував відкрити світу очі, та банально застосував би велику силу соцмереж для пошуків члена сім’ї. Але поки вона не побачить файли справ, тіла в морзі або могили, то розцінюватиме усе як зникнення.

Чомусь лише одна думка про це дозволила їй трішки заспокоїтися.

Другим пунктом було бажання ті самі файли справ побачити, запхати носа всередину, вивчити від першої букви й до останньої крапочки, а потім якось тишком-нишком докопатись до суті справи. Те, що розслідування і так, скоріш за все, велось не однією людиною, Іванка пробувала пропускати повз свою увагу.

Ну і третє і також вагоме: їй просто необхідно непомітно вивідати про все у колег. Так, звісно, вони далеко не такі прості, як здаються, а необережні розпитування можуть загнати не їх, а Іванку в глухий кут… Але їй треба якось постаратись.

І з такими думками Іванка встала о п’ятій ранку, посмажила собі нарешті давно вже омріяні сирники і пішла на роботу. Пішки. А бо не треба було залишати машину біля роботи, а потім йти випивати.

***

- Пробач.

День почався не те, щоб несподівано, але досить цікаво. Як виявилось, Іванка прийшла на роботу першою, і півторагодинна прогулянка по майже пустих вулицях принесла їй лише одне задоволення. Весняний дощ, звісно, дихав в спину і навіть встиг намочити кількома дрібними краплями маківку, але і це чомусь лише підняло настрій. Також на сьогодні Смолій запланувала зустріч з ріелтором і огляд двох квартир, і розуміння того, що вона тепер зможе ледь не щодня ходити на роботу пішки, її неймовірно тішило – тільки від однієї згадки про затори починало нудити і фантомне роздратування шкрябало маківку голови. Практично перед самим входом в метро Іванці ще й вдалось погладити дуже дружелюбного лабрадора, що відразу підняло їй самопочуття із точки «напевно, мене з дня на день спробують вбити» до «я їм ще покажу, як поліцейських недооцінювати!», поспілкуватись із його власницею, а потім декілька хвилин потеревенити із техпрацівницею, яка якраз закінчувала прибирати їхній кабінет. Смолій вирішила добити хоча би одну пачку звітів, поки не прийдуть решта, і вони її майже заколисали…

А потім трапилось це.

- Ась? – Іванка сонно кліпає і з нерозумінням дивиться спершу на півлітрову каву перед собою (нектар і амброзія, питво богів; вона була готова душу продати за хорошу каву, але своєї поки на роботу не принесла, а тягати чужу соромилась. Тож цей крихітний подаруночок із кав’ярні неподалік був їй дуже помічним ), а потім і на Данила, котрий стояв навпроти неї із дуже винуватим виразом обличчя. – Це за що?

- Ми всі понапивались до втрати пам’яті і ніхто навіть не поцікавився, як ти добралась додому, - Іванка коротко хмикнула, бо це була щира правда. Вона знала, що Женя з Русланом з горем позасинали, бо ще до майже другої продовжували писати їй чудернацькі незрозумілі повідомлення про бабусин сервант і сухарики. Знала, що Данило благополучно додому прибув – їй потім відписався таксист. А от те, що ніхто не поцікавився її комфортом, таки злегка зачепило… Відповідно, через відверте роздратування на її обличчі хлопець почав виглядати ще нещаснішим, і Іванка здивувалась, як це вона могла вважати його беземоційним чайником – його, фактично, щире і відкрите хлоп’я? – Хоча це нам варто було приглянути за тобою.

Дівчина частково була із ним згодна, але вирішила просто посміхнутись, а не то нещасні еманації поширились би по всьому відділку і зіпсували її на диво гарний настрій. В даній ситуації – дійсно на диво.

- Та вже, проїхали. Дякую за каву!

Чомусь це його не заспокоїло, тож Іванка подумки зітхнула – ох вже ці тонкі натури! – і запевнила:

- Я нормально й спокійно добралась вчора додому, не переживай. Ти сам як? Пігулку для голови, може, якусь потрібно? То кажи, я вже цілу аптечку сюди принесла.