Нетерпляче ждав я ранку. Вітер коливав фіранку,
Серце ранив жах казковий, жах, якого не збагнуть.
Едгар Аллан По
***
- Я от одного не розумію, - високий худорлявий чолов’яга прискіпливо вичитував резюме, ховаючи такі ж сиві, як і скроні, очі за окулярами з тонкою титановою оправою, - ви ж були в органах досудового розслідування, вірно? – жінка перед ним кивнула, міцно стиснувши губи в тонку нитку. – Ви там дослужились до звання старшого лейтенанта, на рахунку десятки розслідуваних справ та немало нагород, зарплата, думаю, вже була відповідно високою… І тут в поліцію метро?
- Так.
Не відповідала – відрізала слово, і вуста знову стиснуті ледь не до білого. В її поставі чітко вгадується не цивільна людина; під бровою, ближче до вилиці – ледь помітний шрам (як добре, що капітан додумався сьогодні одягти окуляри!), якщо вірити шепіткам серед колег – через затримання групи чоловіків у стані алкогольного сп’яніння; один особливо нетверезий зумів вирізнитись – напав на молоду патрульну з побитою пляшкою. Якщо тим же чуткам вірити – їй пророчили місце капітана найближчим часом, але котрась зі справ пішла не так…
Капітан хмикнув, оцінивши гострий і впертий погляд давно вже готової до будь-чого людини, і востаннє спробував дати пораду:
- У нас тут зазвичай або з кишеньковими злодіями розбираються, або з загубленими дітьми з екскурсій. Зарплата, відповідно, не така буде, умови роботи не з найкращих – на всю гілку працівників лише четверо, я польовою роботою не займаюсь – на мені лежить документація і спроби вибити якомога краще фінансування. Та й, самі розумієте…
- Розумію, - нарешті відкликнулася жінка – Іванна Смолій, 33 роки, як каже резюме – і кривить рота в гіркій посмішці, - що ви мене зі всіх сил стараєтесь спекатись. Мені здавалось, поліції метро потрібні працівники? То чим же вам не підходить моя кандидатура? Здається, моєї кваліфікації мало б бути достатньо.
- Та річ у тому, - капітан зітхнув і демонстративно поклав резюме на стіл, - що вашої кваліфікації аж забагато.
Вона знову застигла соляним стовпом і практично не рухалась, лиш пульсуюча вена на шиї видавала її… роздратування, мабуть? Або й гнів. Та ще очі – темні-темні, майже чорні при скупому освітленні – готові спопелити все навколо, ще й з вредним капітаном на придачу. Він тихо посміхнувся собі в кулак, маскуючи смішок за кашлем: кров молода, гаряча, певно, якщо він знову спробує її переконати, то ціла буря запалиться навколо, а Дніпро під боком від її жару закипить. Тому краще в жесті доброї волі подати руку із шаблонною, за останній рік вже вгризеною в підкірку фразою:
- Але якщо вас це не хвилює… Тоді ласкаво просимо в колектив.
І жінка твердо та рішуче потиснула йому руку в відповідь.
***
Що тут буде непросто, Іванка знала з самого початку. Ну, як знала – частково догадувалась, десь від колег почула, щось собаки підбрехали, але все одно ніхто особливо добре про її нове робоче місце не відкликався, а не пов’язані з роботою знайомі і зовсім робили великі очі і перепитували: «Що, у нас навіть таке є?».
Є. Існує, функціонує, судячи із чіпкості та уважності капітана – навіть звіти здає вчасно (попробуй сам такому запізнитись із здачею…).
Тож Іванка була у свій перший день готова до всього: дурнуватих жартів, безцеремонних розпитувань, наглого втручання в особисті справи і навіть питань про сім’ю-дітей і «що ж ти все сама ходиш, тобі не в підземелля, тобі мужика шукати треба», якими любили засипати її тітоньки на родинних зібраннях…
Але на неї тупо ніхто не звернув уваги.
Ні, звісно ж, капітан представив її всім присутнім (широкоплечий мовчазний блондин і молода дівчина в шкіряній куртці), показав її робоче місце і, поплескавши по плечу, побажав якомога швидше полагодити із напарником. А потім пішов, залишивши Іванку наодинці з двома дивними людьми, які навіть не підняли голови і просто кинули їй байдуже «привіт», так і будучи з головою зануреними у всілякі папери.
Робоче місце виявилось старим столом з потрісканою від часу столешнею і зламаною середньою шухлядкою, в якій валявся моток червоної шерстяної пряжі. Спиць для в’язання не було, як і гачка, а питати у колег, що це і чому воно там, Іванка просто не захотіла. До стола був виділений стілець – на щастя, новий і м’який, а під столом було достатньо місця, щоб росла і висока жінка могла спокійно витягнути ноги і розслаблено видихнути. Немов у такт її диханню і так ледь жевріюча лампочка підморгнула, знущаючись, і погасла, залишивши досить просторий кабінет у абсолютній темряві. Іванка зі здивуванням почула роздратоване «Та що, знову?», і в наступну мить приміщення і обличчя її нахмуреної співробітниці освітило крихітне полум’я із запальнички. Та мовчки переглянулась із напарником, закотила очі і пробурмотіла в простір:
- Отже, і ця також…
Вона ліниво, човгаючи ногами, пішла до вимикача, підсвічуючи собі шлях тим дрібним вогником, і марно поклацала ним туди-сюди. Лампочка виплюнула стовпчик іскр і, судячи зі звуку, тріснула.
- Облиш вже, Жень. Нічого не зробиш, - ліниво промовив блондин, і немовби воно й стосувалось злощасної лампочки, але у Іванки виникло стійке відчуття, що він пильно дивився в її сторону. – В кладочці є нові лампочки, я принесу.
- Ти ліхтар загубив вранці, дурню, - голос у Жені виявився занадто низьким як для дівчини її комплекції. Смолій підсвідомо чекала кокетливий дзвінкий голосок, який б ліниво розтягував голосні, поки його власниця царапає ідеальним манікюром екран свого смартфону, підсвічуючи собі шлях через завалені паперами столи. А тут – низька глибока хриплість, подряпане часом чорне зіппо і – Іванка ще раз пильно приглянулась, радіючи, що зір дозволяє більш-менш добре бачити в темряві – короткі, під корінь підрізані нігті.
#219 в Детектив/Трилер
#124 в Детектив
#719 в Фентезі
#159 в Міське фентезі
Відредаговано: 11.08.2022