Єдина

Дякую за натхнення, Mi tesoro.

 

__________


 «Тримай мене! Не дай мені піти…»

Білі заплутані навушники старенького сматрфона, що бачили кращі часи, блідо-зелені кеди и паперовий жовтого кольору стакан кави.

Глибокий вдих. Видих. Крок.

«ВІтер музику несе….»

Щось є спільне у цієї пісні і сірого нестримно вільного неба, подряпаного пір’ям хмар. Те саме ретушоване щастя? Чи відсутність присмаку небезпеки, адреналіну, що запалює іскри в очах?

Тихо шурхоче гравій під ногами, піщаний пил підіймається від кожного кроку на нових щойно вимощених плиткою алеях. Курява в сталевих джунглях стихає лише в сильний дощ. І тоді у парках пахне озоном, мало людей і найсмачніший вітер.

Коротке русяве волосся, прилизане на один бік, виглядає з-під джинсової кепки, лоскоче скроню. І один обережний рух прибирає надокучливе пасмо за вухо. Кепка закриває обличчя і затінює його майже повністю. Але не тонкі, стиснуті у тонку лінію бліді губи, трохи потріскані від вітру і спекотного сонця.

Генрі любить це місто. Воно нагадує про те, що ти живеш у цьому світі, а не в книгах. Тут здіймається смердючий жар над пропаленим асфальтом, а кам’яні парки винищують останні свіжі зелені шматочки життя. Тут кава смачна навіть без цукру, бо не чекаєш солодкого життя. Тут є люди: неусміхнені, з дурними посмішками, з портативними колонками, з дітьми, з незгасними смартфонами. І все виглядає як у кінофільмі з елементами лофту.

«Смішно, сумно, чесним бути чи розумним…»

Два квартали вперед, повернути наліво, пройти повз стару криничку і молодий каштан з поїденим міллю листям. Старі двері з облізлою фарбою. Знайомий скрип, знайомий запах і відлуння улюбленої музики.

- Заходь, друже!

Таймер зупинився. Місце призначення. Дім.

Чому кожна зустріч нагадує про безпорадні і такі безглузді думки?

«Я тільки знав про виписку з лікарні, ні про самий інцидент, ні про лікування. Просто зник з радарів, а потім новина про госпіталізацію Уілла Гаррісона. Блиск металевих колес і навіки застигла воскова посмішка на лиці. Прим’яті руді кучері, маленькі зморшки у куточках губ, бо друг завжди посміхається, і завжди посміхався, я був певен. Розсип ледь помітних веснянок, тонкі, зовсім схудлі руки. І той невгамовний скрип колес труни твоїх мрій…».

Вже декілька років Уілл прикутий до візка. Найкращий танцюрист коледжу, надія міста і гордість своєї сім’ї. І руїни мрій на попелищі невдалої репетиції.

- Рі, - завжди називає друга, скорочуючи його ім’я так дивно, - багато людей сьогодні під грабовим небосхилом?

Улюблений безлюдний парк, куди друг ходить з ним щодня. На одинокій алеї з рівною плиткою він може розігнатися і танцювати. Там не так плаксиво скавчать колеса, нагадуючи про себе каменем на шиї. Там можна підняти очі до неба, що маленькими клаптиками вітражу пробивається крізь крони старезних грабів.

І так високо танцюють в небі серед хмар птахи, кружляють, присідають в реверансах і викручують піруети. Хочеться ще, хочеться бути з ними. А хлопець лише посміхається тою страшною восковою посмішкою. І вона ніколи не покидає його. Може лише уві сні.

«- Не відпускай мене, будь-ласка. Я зможу ще…»

І досі не може. Танцює лише у мріях і граціозно кружляє у своєму сталевому візку, поскрипуючи подряпаними коліщатами. Але то для неба це - грація, для стороннього – то невпинні сіпання, незрозумілі повороти і незрозумілі рухи під напружене пихтіння. А для нього - то відрада. Для нього парк – то велика сцена Лондону, а єдиний друг – велика публіка. А вітер – найкращий оркестр.

- Дивись, я можу ще!

Друг повірить, він знає. Але вже за хвилину руки спокійно ляжуть на коліна, сонце сховається за хмарами, тільки дивна посмішка буде світити.

І скільки років так? Один, два? Десять?

Немає і року.

Знову запах дому, знову звичні звуки скрипучого полу під холодним металом. У руках змерзла кава у жовтому ядучому стаканчику.

Сплутані навушники з кишені, звичний набір коду і музика.

Генрі час йти. Він повернеться завтра.

«Тримай мене!»

Хлопець з восковою посмішкою мовчазно простягає руку, коли зачиняються двері. В очах світяться вогники. Сухорляві пальці стискаються в кулак. Вогники гаснуть, як сонце, що лизнуло скло дев’ятого поверху старого панельного будинку.

Лише друг. І він не вимагатиме більшого. Не можна ламати життя. Хлопець поцілованій сонцем ще не приріс до цього міста, хоча не здатен сам рухатись. І він не знищує те живе, що залишається навкруги. Навіть коли хочеться забрати все, випити до краплі. Але його маска – не сірий бетон. Його маска – це застигле сонце.

Генрі йде, жбурляючи попереду камінець. Дорога дивним калейдоскопом тече під ногами. В голові гупають знайомі ноти. Місто пахне озоном. В місті йде дощ. Пусті парки оживають у місті, що відпустило їх хоча б на хвилину.

Не можна тримати волю, коли ти дозволяєш їй йти. І ніякі фільтри і призми не приховають істини.

Йде дощ. Йде одинокий силует у джинсовій кепці. А десь все світить вслід вдячна посмішка, з відбитком мрії.


___________________

Окремо дякую групі Бумбокс за натхнення.