РОЗДІЛ 8.5

Я бажала не лише подивитися. Була б в мене можливість та інструменти з майстерні, я б його на найменші гвинтики та магічні потоки розібрала. Та хто ж мені дозволить?

Та й, навіть якби і дозволили, зробити цього я однаково не змогла б. Навіть не користуючись тією частиною дару, що дісталася мені від матері. Бо працювати артефактором, не маючи відповідної ліцензії, це злочин. А в мене були справи й важливіше, ніж потрапити до в’язниці.

Тож, замість правди, я лише широко усміхнулася, кілька разів змахнувши віями, й ввічливо відмовилася.

— Ну що ви, лорде, я зовсім нічого не тямлю в таких речах. Проте я вперше бачу таку цікаву річ! Вона унікальна?

— О, так… — промуркотів чоловік, розглядаючи артефакт у спеціальних зачаклованих піхвах, — Ви дозволите?

Раптом він кинув запитувальний погляд на Вільярда, і той кивнув. А тоді…

Я майже не дихала, спостерігаючи за тим, як гість витяг з піхв темне вигнуте руків’я, яке плавно переходило у коротку металеву трубку з обертовим осердям, схожу на механічний амулет чи іграшку божевільного годинникаря.

П’ять отворів по колу — ніби маленькі гнізда для зменшених гарматних ядер, кожен схований в лунці, що ледь помітно парувала, мов драконячий подих. Корпус блищав темним сріблом із вкрапленнями бурштину.

Вигравійовані руни випадковому свідку здалися б звичайною прикрасою, та я знала, що це не так. Вони несли в собі магічну силу.

— Цей пристрій стріляє магічною силою, — пояснював він, — Ось тут сховані маленькі гарматні ядра, заряджені магами. Таким чином навіть “пусті” можуть використовувати бойові заклинання

— Це неймовірно… — ледь чутно прошепотіла я, і навіть зробила крок назустріч дивовижному артефакту.

От би я могла зустрітися з магом, що його створив!

Крім вчителя, я не спілкувалася з жодним артефактором. І тим паче майстром артефактором.

Але… Про це годі і мріяти.

Справа у тому, що більшість з нас відлюдькуваті, але це і не дивно, враховуючи те, скільки існує бажаючих скористатися нашим даром заради чогось поганого, якщо не мерзенного. Тож такі, як я, воліли зайвий раз не підпускати до себе нікого.

— Вельми цікава зброя, — додав Вільярд, — Випадково не знаєте, чи планує майстер масове виготовлення?

Чоловік був такий задоволений, ніби створив його особисто.

— Дякую. На сьогодні існують тільки два таких. Один в мене, інший — в майстра, що їх виготовив. Йому було б вельми приємно дізнатися про те, що його виріб зацікавив короля і майбутню королеву Північного королівства.

Я ледь не зауважила, що ще зарано про це говорити, та вчасно припнула язика. Ніхто ж бо не знає що ці заручини — фікція. Звичайнісінький обман. Для всіх присутніх ми — закохані. Закохані досить сильно, щоб начхати на правила, традиції та чужий осуд.

Тож я сором’язливо посміхнулася, й дозволила Вільярду зайняти гостя бесідою самостійно. Надто великий був ризик та спокуса видати себе необережним словом. Досить вже і того, що Вільярд одного разу помітив мене з підручником з артефакторики.

Тоді він нічого не питав, та й потім не піднімав цієї теми, певно вирішивши, що це я так горюю за вчителем. Та викликати зайві підозри мені ні до чого.

— В моєму королівстві завжди раді талановитим майстрам, Ере Едгаре. Тож, якщо ваша ласка, перекажіть йому, що його завжди радо вітатимуть, як гостя, в цьому палаці.

Як і очікувалося від Вільярда, той з легкістю перевів випадкову розмову у щось, що могло б налагодити непрості стосунки між країнами, та, ймовірно, підсилити її армію.

Хоча Вільнозем’я відкрито й не виступало проти жодних країн, так вже склалося, що його політика дозволяла усім, в тому числі різним злочинцям з цього та інших королівств переховуватися на своїй землі, що, вочевидь, не подобалося його сусідам.

Як на мене, було б добре, якби вони домовилися про видачу злочинців їхнім державам, або ж дали дозвіл їхнім магам діяти на своїй території. Однак, за стільки років жодному правителю не вдалося їх переконати.

Особисто я ніколи не розуміла навіщо Вільнозем’ю надавати прихисток різним поганцям. Ну яка ймовірність того, що вони перевиховаються, та не почнуть чинити безлад ще і на іншій землі? Як на мене — ніяка.

Втім, мабуть в них були свої причини для цього. Хай майже ніхто і не міг їх осягнути.