РОЗДІЛ 8.4

Звісно, це було не вперше. До цього ми вже танцювали десятки разів. Та водночас якось інакше. Ніби усі наші танці до цього були несправжніми. Лише грою.

Не знаю, звідки з’явилося це відчуття. Може від того, як він на мене дивився. Або ж від того, що цього разу в нас були глядачі. Проте… В цьому танці було щось чарівне. Особливе.

Ми кружляли, дивлячись одне одному в очі, і не торкаючись. Це було важливе правило для цього танцю. Жодних доторків. Тільки бажання доторкнутися. Ніжність. Пристрасть. Сум.

Це була данина легенді про двох богів: бога дня і богині ночі, закоханих в одне одного, яким ніколи не судилося бути разом. Дуже красива та сумна історія.

Насправді кожен танець в нашому та сусідньому королівстві так чи інакше був присвячений богам. Про це я дізналася з книжок. Та саме цей вважався найромантичнішим. Той, що мусив відображати щирі почуття. Потяг і страждання двох сердець, що не мали кохати одне одного. Таємний роман, що закінчувався трагедією.

Ще одне нагадування про те, що мені не слід закохуватися. Про те, що щирі та сильні почуття рано чи пізно приносять біль. Залишають в серці порожнечу. Ламають.

Та кожна хвилина, проведена з Вільярдом, кожний його погляд, доторк — усе це вбивало цвяхи невпевненості у стіну, що я вибудувала між нами. Мені здавалося, ніби що старанніше я її будую, що товшою та вищою я її роблю, тим сильніші стають його удари. Й, рано чи пізно, він зможе пробитися до мене. І тоді… Тоді мені кінець.

Бо, хай там що Вільярд каже, ми ніколи не зможемо бути разом. Ця казка не матиме щасливого кінця. Вона приречена стати трагедією.

Зовсім як цей танець.

І все ж, поряд із Вільярдом неможливо було залишатися байдужою. Я не могла встояти перед ним. Перед його силою, розумом та харизмою. Перед його посмішкою. Перед його неймовірними очима. Перед тим, як він дражнив мене. Як кинувся мені на допомогу, гадаючи, що я у небезпеці, й наказав служниці принести зілля, щоб нічні жахи більше не лякали мене. Як втримав від падіння. Як захистив тоді, вперше, й закутав у свій плащ.

В якусь мить я усвідомила, що, хай як далеко я втечу від цього чоловіка після того, як усе закінчиться, я вже не зможу вискребти його ані з голови, ані зі свого серця. І тоді в мене запекло очі й затремтіла губа.

Я відвела очі, щоб приховати сльози, що мали от-от вирватися з мене, та, звісно, мені не вдалося. Бо він усе помічав.

Щойно наш танець закінчився, він схилився до мене й прошепотів:

— Щось сталося? Тебе щось засмутило?

Я похитала головою, й змусила себе зібратися.

Це був не час і не місце для таких розмов і сліз. Зараз в нас є і важливіші турботи, як ото пошук зрадника. І, якщо на це вже пішло, розмова з Вільярдом щодо того, як я зможу допомогти з розслідуванням.

Останнє, звісно, вже пізніше, без свідків.

Я досі не була впевнена щодо того, чи це правильно: довіряти комусь, навіть Вільярду, таку таємницю. Адже перша людина, що випадково дізналася про мій дар, призвела до двох смертей.

Що буде, якщо про це дізнається король цілої держави?

Що ж, якщо він вирішить скористатися мною та зрадити, я не зможу просто втекти. Не мине і години, як мене шукатиме кожне живе і неживе створіння в цьому королівстві. Й, на відміну від Вільярда, я не зможу просто змінити власну зовнішність та загубитися в натовпі. 

Та, якщо не ризикну, можу більше ніколи не побачити вчителя. Того, кому я зобов’язана усім.

Тож глибоко у душі я вже зробила свій вибір. Залишилося лише пережити цей бал.

♛

З завершенням першого танцю, ми продовжили вітати гостей (чи вони — нас?). Найбільше з усіх мене вразив посол з Вільних островів. Це був рудий перевертень з яскраво-жовтими очима з витягнутими зіницями, мов у хижого птаха. В кожному вусі виблискували золоті кільця та сережки з чарівними каменями. На поясі поверх його темно-бордового парадного мундира висів меч та якась дивна, небачена до цього зброя. Маленька, мов кинджал, й пустотіла, мов дудка, проте вигнута дугою та… Зачаклована.

Це, безперечно, був магічний артефакт високого рівня. Вишукана робота. Я могла оцінити майстерність його творця, навіть не тримаючи його в руках. Хоча, зізнаюся, артефактор всередині мене ледь слиною не стік, в бажанні роздивитися його ближче.

Помітивши мою цікавість, перевертень широко усміхнувся, сяйнувши маленькими іклами, й спитав:

— Леді бажає подивитися?