РОЗДІЛ 8.3

— Що ж, гадаю нам краще поквапитись, — мовив Вільярд, всміхаючись до мене.

Ковтнувши, я кивнула. Не варто змушувати важливих гостей чекати.

Так ми продовжили шлях, ненадовго зупинившись лише перед великими білими вишукано розписними золотою фарбою дверима. Й, перш ніж служник відчинив їх, з традиційним повідомленням про прибуття Його Величності, моє серце застукотіло сильніше в тривожному передчутті.

Це також була мить, коли мене вперше перед усім королівством оголосили нареченою короля.

Залунали духові інструменти, і ми з Вільярдом, тримаючись за руки, увійшли до зали. Кікі попереджала мене, що вона буде яскраво освітлена, та в першу мить я однаково замружилася від незвичності.

Під великою куполоподібною стелею висіла неймовірна кришталева люстра, що відкидала мерехтливі промені світла в усі, навіть найвіддаленіші куточки великої зали, відбиваючись від натертої до блиску підлоги.

Гостей було просто море. Я ще ніколи не бачила такого великого скупчення людей в одній кімнаті. І, хоч знала, що так буде, навіть не уявляла яке враження це справить на мене: сотні суконь і костюмів, сотні кольорових плям, що постійно рухаються, сотні пар очей, що, мов за наказом, миттю втупилися в нас, щойно ми опинилися на широких сходах, вкритих білим, розшитим золотом килимом.

Останні особливо налякали мене. Здавалося, ніби зала наповнена не гостями, а якимись жахливими кровожерливими тінями.

За музикою я аж ніяк не могла чути їхні стишені голоси з такої відстані, та була впевнена: вони обговорюють нас. Мене.

Відчуваючи, як до горла піднімається нудота, я намагалася дихати, й згадувала поради Кікі. Тримати спину рівно. Підборіддя високо підняте. Погляд перед собою. Плечі розведені.

Дихай. Просто дихай.

Здавалося я от-от знепритомнію. Звалюся просто в міцні та гарячі руки Вільярда під заздрісні зітхання придворних леді.

А тоді вже не прокинуся від тієї кількості проклять, якими мене, певно, вже нагородили. Вкриюся виразками та перетворюся на нежить.

— Ти як? Тримаєшся? — ледь чутно прошепотів Вільярд, навіть не змінившись в обличчі. На відміну від мене, він чудово тримався. В чому, певно, немає нічого дивного, адже він навчався цьому усе своє життя.

Дихай.

— Я впораюся, — рішуче прошепотіла я, хоч і не була в цьому впевнена.

Це радше була спроба переконати в цьому саму себе.

Невдала спроба.

— Усе буде гаразд, — він підбадьорливо стиснув мою долоню, — Я поруч.

Я вдячно посміхнулася і кивнула.

Повільно спустившись сходами вниз, ми пірнули у море гостей, й розчинилися у ньому. Привітання. Посмішки. Привітання. Посмішки. Десятки нових імен та облич, котрі мені було годі запам’ятати, бо від самої спроби в мене вибухала голова.

Обличчя боліло від натягнутої посмішки, спина — від напруги, а ноги — від нескінченних реверансів. А попереду ще танець! І не один!

Так, за останні дні в мене покращилися навички, і я вже не плуталася у власних кроках, та мені однаково було далеко до тих леді, які навчалися усьому цьому змалечку. А тепер, коли тут стільки свідків…

Боги, порятуйте мене від катастрофи.

Хоч я і звернулася до них, насправді не чекала, що вони мене почують. А якщо і почують, що стануть допомагати.

Врешті, вони не втручалися і в більше зло, ніж придворні інтриги, тож яке їй діло до того, чи не опозорюся я перед усім королівством?

Проте, десь три десятки гостей потому, я була готова танцювати хоч до нестями, тільки б мені не довелося розмовляти ще бодай з кимось. І невдовзі така можливість з’явилася.

Залунала ніжна музика, добре знайома мені ще з наших уроків, і за традицією гості розступилися, звільнивши для нас центр зали. Там, на підлозі, був зображений місяць, як символ нашого королівства. Колись я читала, що в іншому, Південному, є така сама зала з зображенням сонця.

Ми з Вільярдом ступили на нього, а тоді відійшли одне від одного на два кроки, щоб він міг запросити мене на танець як годиться. Він вклонився, я присіла в реверансі. Наші руки потягнулися назустріч одна одній, втім так і не торкнулися пальцями. Вони завмерли, витягнуті, ніби у відчайдушному бажанні поєднатися, і тоді… Почався танець.