РОЗДІЛ 8.2

Ні, впевненості мені не додалося. Я і досі чекала від цього балу усього найгіршого. Втім, коли Вільярд тримав мене під руку, я відчувала себе захищеною. А ще бажаною.

— Не думай про них, — пошепки мовив він, ведучи мене коридором до головної зали палацу, що була відведена для танців, — Дивись тільки на мене.

Я криво всміхнулася.

— Хіба таке відверте ігнорування гостей не буде порушенням етикету?

Я знала, що буде. Навіть без уроків Кікі. Та Вільярда, схоже, це не дуже хвилювало.

— Можеш ігнорувати тих, хто не заслуговує твоєї уваги, — спокійно додав Вільярд, ведучи мене уперед.

Я вигнула брову, і не змогла втриматися від того, щоб трохи його піддражнити:

— Тобто ти визнаєш, що люди визнають наші заручини неприйнятними?

По його обличчю промайнула тінь роздратування.

— Хтось може.

— Більшість, — виправила його я, не вагаючись.

— Побачимо, — поступливо мовив він, на що я лише важко зітхнула.

— Невже тебе анітрохи не хвилює те, як це вдарить по твоїй репутації? — похитала головою я.

Раптом Вільярд зупинився, змусивши мене запнутися, й притримав, врятувавши від падіння, а тоді поглянув мені просто в очі.

— Якби мене хвилювала моя репутація, я б не вносив зміни у закони, наживаючи собі ворогів серед аристократії, — спокійно нагадав він, — Хороший правитель — не той, хто всім подобається, Ріє. Тож я чинитиму так, як вважатиму за потрібне, і прийматиму усі наслідки, якими б вони не були.

Це було дуже щиро. Хоч, мабуть, і не надто мудро, враховуючи вплив людей, що могли стати або ж вже стали його ворогами.

Та, врешті, я нічого не знала про те, як бути правителем. Лише мала здогад, що це не такий вже й подарунок долі, як деякі гадають. Принаймні не більший, ніж мій дар.

Тобто радше прокляття.

Принаймні з одним мені пощастило — на відміну від Вільярда, я будь-якої миті могла зняти діадему зі своєї голови.

— Гадаєш я дурень? — беззлобно спитав він, поглянувши на мене.

Я вирішила бути чесною.

— Гадаю ти добре вмієш наживати ворогів.

— Це правда, — кутик його рота піднявся вгору, проте ця усмішка Вільярда не була зухвалою чи веселою, — Позбуватися їх набагато складніше.

— Ну, якщо пощастить, сьогодні ми вирахуємо принаймні двох, — я спробувала його підбадьорити, й усмішка Вільярда поширшала.

— Так. Гадаю це неминуче. Вони мають бути там.

Так. У цьому чудовому плані була тільки одна проблема — кількість гостей у великій залі перевищувала три сотні. Тож ми могли витратити чимало часу на пошуки зрадників, і однаково могли їх не знайти.

Вільярд, здавалося, і сам це розумів. Якщо це станеться, нам доведеться скласти список усіх аристократів, хто не привітався з нами на святі, й шукати інший привід, щоб зустрітися з кожним, поки ми не відшукаємо тих двох, чию розмову я чула.

Якби ж тільки я тоді підгледіла! Може мене і не встигли б помітити…

Тепер я цього вже і не дізнаюся.

Він збирався сказати щось ще, проте не встиг — з’явилася служниця, та сама демониця, яку я вже бачила раніше, ще першого дня, та повідомила, що прибули делегації з інших королівств, а також сестра Вільярда, її високість принцеса Дерія.

Про останню я чула не так багато — хіба що те, що ту ще змалечку відправили навчатися магії у сусіднє, Південне королівство, й більшу частину часу молодша принцеса жила саме там, зрідка навідуючись додому.

Я й гадки не мала що вона сьогодні буде тут.

Цікаво, чому я хвилююся перед зустріччю із нею сильніше, ніж перед усіма аристократами?