РОЗДІЛ 7.4

Вираз обличчя Його Величності був непроникним. Його думки були для мене таємницею, та я однаково була впевнена у тому, що він не може казати цього серйозно.

Це лише флірт. Спроба задурити мені голову, або ж і справді відволікти від нічного жахіття. Гадки не маю.

Знаю лише, що слова — не те, чому варто вірити.

— Якщо ви це серйозно, щодо настоянки, — похапцем додала я, — я не відмовлюся. Принаймні заради того, щоб не заважати вашому королівському сну. Дякую, Ваша Величносте.

Якийсь час він мовчки дивився на мене, ніби розмірковував про щось, а тоді склав руки на грудях, й промовив:

— Я віддам розпорядження, щоб тебе забезпечували цією настоянкою кожного дня. А натомість ти виконаєш одне моє прохання.

Я криво всміхнулася.

Ну звісно, ніхто не робить таких послуг просто так. Навіть королівські особи.

Особливо королівські особи.

Я приховала своє розчарування під посмішкою, й спитала, не поспішаючи погоджуватися чи відмовлятися. Врешті, порятунок від нічних жахіть — милість, що мені навіть не снилася:

— І що ж ви хотіли б від мене натомість? Вибачте, але, боюся, що зараз можу запропонувати вам не так багато. Та, якщо це в моїх силах…

— О, повір. Цілком, — впевнено проказав він. А тоді нарешті промовив: — Називай мене на ім’я. Годі вже цих “Ваших Величностей” та “викань”. Я не такий старий. І точно не хочу такої офіційності від власної нареченої, справжньої чи ні.

Першим, що я відчула, було здивування.

Він міг би попросити в мене будь що: клятву вірності, розкриття таємниць або ж щось непристойне, від чого я б безперечно відмовилася б, а натомість лише хоче, аби я зверталася до нього фамільярно?

— А ви впертюх, Ваше Величносте, — з усмішкою похитала головою я. Тоді зітхнула і промовила: — Гаразд. Ти свого домігся. Я приймаю умови.

— Вільярде, — хрипко додав він.

— Що?

— Назвіть моє ім’я. Інакше я вам не повірю.

Я здивовано кліпнула, а тоді, зрозумівши, що він це цілком серйозно, чомусь зашарілася. Дивно, адже я вже називала інших на ім’я, та й подумки зверталася до нього саме так. Та думати — це одне, а промовляти вголос…

Та я не могла відмовитися. Мені справді була потрібна ця настоянка. Я більше не хотіла бачити ті сни. Не хотіла знову чути тієї розмови. Бачити як руйнується наш дім. Тож, якщо йому так хочеться, щоб я зверталася до нього на ім’я, я так і робитиму.

— Я приймаю умови, Вільярде, — ніяково повторила я.

Вимовляти його ім’я вголос було… Дивно.

Ніби сніг, що випав посеред літа, чи нежить, що збирає в саду квіточки.

Неприродньо.

Та, судячи з усмішки, що знову з’явилася на його обличчі, він був задоволений. Сині очі чоловіка знову сяяли від веселощів, коли, повертаючись до власних кімнат, він кинув мені через плече:

— Я в будь-якому разі не залишив би тебе без зілля. Проте я радий, що ти погодилася. Надобраніч, Ріє.

Щойно за ним зачинилися двері, я в розпачі кинула у них однією з подушок.

— От негідник! — пошепки обурилася я. А тоді притисла іншу руками до грудей, і, впавши на спину, втупила погляд у стелю, на яку полум’я свічок відкидали мерехтливі тіні.

В мене навіть була думка порушити дану обіцянку, просто з впертості. Та я її майже відразу відкинула.

У своєму житті я чимала брехала та приховувала задля виживання, та завжди дотримувалася обіцянок, які давала.