РОЗДІЛ 7.3

Знову кліпнувши, я декілька разів глибоко вдихнула, а тоді натягнула ковдру, що ледь-ледь прикривала верх не найпристойнішої нічної сорочки, й спитала:

— Ваша Величносте, а що ви робите в моєму ліжку?

Якщо ви ніколи не бачили, як королівські брови зовсім не по-королівськи здивовано повзуть вгору, вам варто було бути присутнім у цю мить.

Він кліпнув декілька разів, ніби намагаючись зрозуміти чи йому це не почулося, а тоді перепитав:

— Чому я в вашому ліжку?

— Так, мені б хотілося знати, — з викликом промовила я, сідаючи у ліжку, й досі притримуючи на грудях ковдру.

Я сподівалася, що така поведінка зможе збити його з пантелику, й врятувати мене від розпитувань бодай сьогодні. Та схоже Вільярд був надто вражений моїм станом напередодні, щоб так легко про це забути.

— Не знаю, — примружився він, раптом склавши руки на грудях, — Можливо тому, що подумав, що на тебе напали?

Так. Привиди минулого.

— Як бачите, — холодно промовила я, — тут нікого немає. Крім вас, звісно. Вибачте, що потурбувала ваш сон, та мені нічого не загрожує. Тож я була б вельми вдячна, якби ви залишили мене, щоб я могла привести себе до ладу, Ваша Величносте.

Губи Вільярда стиснулися в тонку смугу.

Звісно, я усвідомлювала, що така різка відповідь йому не сподобається, можливо навіть погіршить наші стосунки, та я не була готова обговорювати те, що сталося. Я не хотіла і не могла цього зробити.

Так, я цінувала те, що йому було не байдуже. Що він прибіг мені на допомогу, спробував розбудити, заспокоїти. Та буде набагато краще, якщо більше він цього не робитиме.

Ліпше нехай сердиться на мене, ніж хвилювання змусить його копнути глибше.

Та, замість роздратуватися, Вільярд кинув на мене якийсь дивний задумливий погляд, й повільно підвівся з ліжка.

Варто зауважити, що, на відміну від мене, він взагалі був без сорочки, та Його Величність не надто цим переймався. Та й подивитися на нього було доволі приємно. Схоже він регулярно вправлявся не лише у магії, але й у фехтуванні.

Високий, зі сталевою статурою, в самих лише темних полотняних штанах, трохи зім’ятих після сну, відкриваючи погляду рельєфні м’язи торсу та засмаглу шкіру.

Його темне волосся було скуйовджене і трохи вологе зі сну, і я відчула, як мене попри все тягне доторкнутися, поправити його.

Звісно, це дурість. Мені не варто навіть думати про такі речі.

— Часто в тебе такі нічні жахіття? — спитав він, повертаючись до мене спиною.

На мить я затримала дихання, не знаючи, що йому відповісти. Збрехати? Однаково дізнається, якщо і далі спатиме в сусідній кімнаті. Навряд усі наступні ночі будуть спокійними. Особливо з приходом дощів.

З моїх грудей вирвалося важке зітхання, і я тихо зізналася:

— Частіше, ніж я воліла б.

Так. Якби в мене був вибір, я воліла б їх ніколи не бачити. Ніколи не повертатися у ту страшну ніч. У те нічне жахіття. Ніколи не чути голосу того вбивці. Ніколи не повертатися у той сховок під підлогою.

— Ти хотіла б?..

Поговорити про це?

— Ні, якщо ваша ласка.

Будь ласка, більше нічого не питай.

— Гаразд. Я віддам розпорядження, щоб тобі приготували зілля, що допоможе спати без сновидінь.

Що?

Я розгублено дивилася на спину Його Величності.

— Воно захистить тебе від кошмарів. Ти їх не бачитимеш.

— Я здогадалася.

Попри вдячність, я не змогла втримати свій гострий язик. Втім, Вільярд, як завжди, на це тільки посміхнувся.

— Хіба сонний корінь не рідкісний? — зауважила я, — Навіщо вам витрачати його на мене?

— Навіщо мені витрачати його на власну наречену?

Я не бачила його обличчя, втім була майже впевнена у тому, що він іронічно вигнув брову, насміхаючись з моєї розгубленості.

Він знову дражнив мене.

— Та годі вам, це ж не насправді. Ви ж знаєте, що це лише обман.

Я не розуміла чому він такий уважний та турботливий до мене. Невже з жалощів?

Ну звісно, бідося, спочатку ще дитиною залишилася без батьків, а тепер ще й зник той, хто замінив мені батька. Як тут не пожаліти?

Та й нехай на сонний корінь захмарні ціни. Для нього це, певно, дрібниці. Королі грошей не рахують. В нього їх, певно, ціла скарбниця, і золоту в ній немає кінця.

Чомусь ці думки геть зіпсували мені настрій. А він і до цього був такий собі.

— А раптом я передумав?

Питання Його Величності повисло в повітрі, мов опале листя.

— Перепрошую?

Він повернувся до мене обличчям, дивлячись мені просто в очі. Вільярд був серйозним. Аж занадто. Це збивало з пантелику.