РОЗДІЛ 7.2

Тому вона зібрала усі свої сили, і зробила єдине, що могла, щоб захистити мене. Оживила наш будинок. Кожний камінець, кожен шматок деревини. Меблі. Горщики з квітами. Книги. Навіть залишки вхідних дверей.

Усе було насичене її магією.

Він навіть не зумів зорієнтуватися, коли будинок атакував його. Коли стіни та стеля затрусилися, збираючись поховати його під собою.

— Що ти робиш?! — заволав він, скинувши руки з атакуючим заклинанням, й дивлячись на мою матір переляканими очима, — Збожеволіла?! Намагаєшся поховати нас обох?!

— Саме так, — холодно промовила вона. Так, ніби говорила про щось буденне, на кшталт квітів, — Я відмовляюся від твоєї пропозиції. Такі жалюгідні слимаки, як ти, що поняття зеленого не мають про честь і людяність, ніколи не дотримуються свого слова. Тому ти помреш просто тут. Разом з цією таємницею.

Нападник здригнувся, й атакував її заклинанням, однак воно відбилося від дзеркала, що раптом скочило між ними, й влучила просто йому під ноги, змусивши його підстрибнути.

— Ти божевільна! А як щодо твоєї доньки?! Її ти також плануєш поховати під будинком?!

— Вона буде у безпеці. Моя сила ніколи їй не нашкодить.

І справді. Я це усвідомила лише тоді, але в той час, коли дім трусився, гримів і буквально розвалювався, намагаючись вбити нашого ворога, в моєму сховку було спокійно. Ніби магія охороняла його. Робила його недоторканим.

Найближча стіна повалилася на чоловіка, піднявши у повітря стовп пилу, та він встиг відкотитися. Майже. Важкий камінь все ж зачепив його ногу, розчавивши її, і той заволав пораненим звіром.

Я досі пам’ятаю, як здригнулася, зіщулилася від цього страшного звуку. Тоді я вперше почула, щоб хтось так кричав. Та мати навіть не повела бровою. Вона захищала мене, й усвідомлювала що збирається зробити. На який злочин їй доведеться піти, щоб порятувати свою доньку.

Далі справа була за малим — прикінчити виродка.

Та, на жаль, як це часто буває, він не збирався вмирати так просто. Наступне заклинання влучило матері в груди, і вона відступила напівкроку.

Спочатку мені здалося, що заклинання виявилося заслабким. Недостатньо сильним, щоб поранити маму.

Та я помилилася.

На коротку мить запала тиша, а тоді я почула, як вона закашлялася, ніби з її легень раптом вибили усе повітря. З її рота показалася кров. Похитнувшись, вона впала на коліна, й губи вітряного мага викривилися у зловісній усмішці.

— Що, тепер ти вже не така пихата, стерво?!

Це були його останні слова, перш ніж інша стіна розчавила його з огидним хрускотом і хлюпом, який буває, коли вступиш в брудну калюжу. А тоді мати повалилася додолу, й більше не підвелася.

— Ні! Мамо ні!

Я закричала, й застукотіла долонями по прихованому дерев’яному люку, крізь який мати посадила мене сюди, та він не піддавався.

Залишившись без двох стін, наш дім тремтів. Він руйнувався.

Сипалося каміння, стеля осипалася просто на підлогу, билися квіткові горщики.

Ворог, проти котрого обернувся весь наш дім, загинув, однак руйнування не припинилося. Я кричала і плакала, захищена магією моєї матері у темному маленькому сховку під підлогою, аж поки від нього не залишилися самі руїни.

Лише через деякий час, знесилена, я почула, як люк зі скрипом відчинився, й вилізла з нього, дряпаючи руки о гострі скалки. Кров змішувалася з пилом та брудом, проте я його не відчувала. Я кинулася туди, де лежало тіло моєї матері, впала на коліна, й почала відкидати камені: важкі та гострі. Уламки стін, меблів… Я плакала та кликала її, проте вона мені не відповідала. І глибоко всередині я знала, що вже ніколи не відповість.

Уламків було надто багато. Й, перш ніж я добралася до тіла, просто наді мною спалахнула блискавка, а тоді почався дощ.

Коли перші крижані краплі зірвалися з неба, й промочили мою легеньку сукню, я вперше усвідомила, що більше не маю над головою стелі. Що в мене більше немає дому. Немає мами. Немає геть нічого.

Я залишилася сама. Сама-самісінька у цілому світі.

Десь під руїнами нашого будинку лежало тіло моєї матері, і тіло сусіда, що її убив. Дощ посилювався. Гуркіт грому був таким гучним, що я добре чула його, навіть затуливши вуха. Три краплі перетворилися на десять, і от — за хвилину з неба ринув цілий водоспад, і на мені не залишилося жодного, навіть крихітного клаптика сухої тканини.

За кілька хвилин я вже тремтіла від холоду і сліз, та однаково не припиняла кричати.

Це моя провина. Це була моя провина.

Я розхитувалася, обхопивши себе за плечі. Сльози текли по моєму обличчю, змішуючись з дощовою водою. А тоді я почула, як хтось кликав мене.

— Ріє! Прокинься, Ріє!

Голос здавався мені знайомим, проте звідки?

М’який та глибокий, приємний. Такий, що міг би причарувати будь-кого, без будь-якого зілля…

— Це лише сон!

Сон… Про що він?

— Крига! — вилаявся голос, і я здивовано кліпнула.