РОЗДІЛ 6.3

— Це тому, що я не підкладав земляних духів їй у кишені.

— Агов, це було багато років тому! — анітрохи не образився я, — І взагалі, хто допомагав мені їх ловити?

— В тебе немає доказів, — всміхнувся цей нахаба. А я зрозумів, що навіть злитися на нього не можу.

Щоправда, усмішка зникла з його обличчя так само швидко, як з’явилася. Він вмить посерйознішав.

— Вільярде, будь обережний. Я серйозно. Те, що зараз коїться, це недобре. Я поки не можу сказати наскільки, але тобі не варто підставлятися. В тебе надто багато ворогів, що прагнуть цим скористатися.

— Знаю. Я не планую вмирати молодим та гарним. Це була б надто велика втрата для королівства.

Ранмар склав документи на своєму столі охайним стовпчиком, й пильно подивився на мене.

— Радий це чути.

♛

Моє повернення в палац, як і зникнення, ніхто не помітив.

Я ніколи не дозволяв собі зникати досить надовго, щоб це викликало в когось занепокоєння, й завжди запевнявся в тому, що ніхто не має доступу до мого кабінету за моєї відсутності. Навіть Кікі, що знала про мою звичку відлучатися до академії.

Не те, щоб я не мав до неї довіри. Просто зайвої обережності не існує.

Коли я повернувся, Кікі досі навчала Рію тонкощам поведінки у вищому суспільстві.

— Не розумію, який в цьому сенс? — спитала вона, важко зітхаючи, коли з її голови черговий раз впала книга, — Хай як я ходитиму чи говоритиму, мене однаково ніхто не прийме, як наречену Його Величності, знаючи з якої я сім’ї.

Я зупинився просто за дверима малої зали, так і не відчинивши їх до кінця, та притулився плечем до стіни. Рія не встигла мене помітити, тож я міг трохи підслухати.

— Це правда, — склавши руки на грудях, погодилася Кікі. Цього разу вона сиділа на краєчку рояля, схрестивши щиколотки, — Вам доведеться зіштовхнутися зі зневагою та упередженістю багатьох неприємних людей. Про вас говоритимуть поза очі, однак чимало гидоти вам кинуть і в обличчя. Саме тому ви маєте як слід підготуватися до виходу у світ. Щоб дати гідну відсіч цим жалюгідним снобам. Хіба ви не хочете втерти їм носа?

Я всміхнувся, й, відштовхнувщись від стіни, продовжив рух далі по коридору.

Все ж я не помилився, обравши Кікі на цю роль. Вона знайшла на диво правильні слова, замість засудження, до якого, певне, вдалася б пані Пі, якби і досі відповідала за навчання Рії.

Варто було доручити їй це з самого початку. Та я сподівався, що в пані Пі вистачить професійності відкласти убік власу упередженість, й виконати моє доручення. Та натомість вона вирішила самоствердитися за рахунок приниження дівчини, яку я обрав. Поставити під сумнів моє рішення та образити її.

Звісно, я не міг це проігнорувати.

Нехай наші заручини і несправжні, це не дає нікому права принижувати Рію через її походження, чи виявляти неповагу.

Тож я її звільнив, пояснивши, що шляхетність не спадкується по крові, і є чеснотою, котрої бракує багатьом аристократам.

Так, цей розрив між аристократією та звичайним людям завжди мене дратував. Сам факт того, що хтось вважає себе кращим за інших лише за фактом народження, мені огидний.

Гроші та титул батьків не має вирішувати долю мага. Лише його вчинки та внутрішні якості.

На щастя, за останні кілька сотень років цей розрив дещо зменшився, коли мій пращур зняв заборону на навчання простолюдинів, і ті змогли відвідувати академію на рівні з нащадками шляхетних родин, а тоді — займати впливові посади. Однак нерівність досі існувала, не в останню чергу завдяки упередженням та зверхності самих аристократів.

Змінити закони важко, але можливо. Я це довів. Але змінити мислення, що підкріплювалося протягом багатьох поколінь…

Це набагато складніше.

Можливо на те, щоб усе змінити, потрібна ще сотня років, або ж і більше, поки ті, що підтримують і підгодовують цю прірву нерівності, не помруть, і більше не зможуть отруювати розум інших поколінь.

Втім, якби ми з Рією справді одружилися, це могло б вплинути на швидкість перебігу подій.

Дивно, але сама думка про це викликала в мене усмішку. Мабуть тому, що сама Рія ні за що не погодилася б на справжній шлюб зі мною.

Для багатьох аристократок, що змалечку мріють запустити кігті в королівський трон, та їхніх родичів, це може здатися божевіллям. Та насправді я її розумію.

Якби я мав вибір ким народитися, я б ліпше обрав просту, навіть бідну родину, ніж бути спадкоємцем трону.

Звісно, попри це, я не збирався тікати від власної долі та обов’язків. Та однаково королівська кров мала чимало недоліків. Вже не кажучи про те, що корона — сама по собі великий тягар.

Мені пощастило мати добру маленьку сестру та справжнього друга, завдяки яким я не знав самотності. Та усе могло скластися зовсім інакше.

В королівських сім’ях брати та сестри часто ворогують та навіть вбивають в боротьбі за трон.  Навіть мій батько був змушений вбити власного брата, коли той напав на нього, щоб зайняти його місце. В оточенні купа ворогів та підлабузників. І навіть ті, кому вони довіряють, можуть встромити в спину ніж.