РОЗДІЛ 6.2

Дівчина тихенько простогнала, переводячи змучений погляд з мене на Кікі та назад, а тоді похмуро промовила:

— Ви мене в могилу зведете. Обидва.

Однак, попри це, вона чинно склала руки перед собою, й прослідувала за нею.

Мені взагалі здалося, що вони навіть здружилися. Кікі доволі гарно відгукувалася про Рію. Навіть казала, що мені не завадило б і справді знайти таку гарну наречену.

Я їй не потурав, однак і не сперечався.

Мені подобалося за нею спостерігати. Особливо тепер, коли я знав, що в неї є таємниця. Це був ніби виклик, котрий я радо прийняв. Загадка, котру я маю розгадати.

— Маєш замріяний погляд, — зауважив Ранмар, не відволікаючись від роботи, — Це якось пов’язано із твоєю невеличкою аферою?

Я виразно вигнув брову, набуваючи вдавано-ображеного вигляду.

— Ти маєш на увазі мою геніальну ідею?

— Як скажеш.

Друг не відреагував, але це і не дивно. Він ніколи не піддавався на мої маніпуляції.

Я часто отак пробирався в академію, де Ранмар тимчасово виконував обов’язки ректора на моє прохання, просто до його кабінету, коли потребував його поради, або ж просто хотів втекти з палацу. Змінити обстановку.

Він завжди робив вигляд, що його це дратує, та насправді завжди був готовий вислухати і допомогти та прикрити спину, ніби справжній брат, якого в мене ніколи не було.

— Ти так і не з’ясував чому вона вирішила приховати дар землі?

Я похитав головою.

— Я міг би припустити, що вона скоїла якийсь злочин, і переховується від когось, проте, коли пан Гілдерой прихистив її, їй було лише шість років. Що такого жахливого могла вчинити маленька дитина?

Ранмар відкоркував ельфійське вино, наповнюючи ним стакан, а тоді простягнув його мені через стіл.

— Ти б здивувався. Діти бувають доволі жорстокими. Особливо коли не мають відповідного контролю та усвідомлення наслідків власних дій.

Це припущення мені не сподобалося. Мій стакан миттєво спорожнів. Тоді я зітхнув і похитав головою.

— Ця дівчина яка завгодно, тільки не жорстока.

Сірі сталеві очі Ранмара впилися в мене.

— Схоже ти доволі серйозно зацікавився у ній. Чим вона така особлива? Крім, звісно, того, що фігурує у справі зникнення королівського артефактора.

Я всміхнувся, й з тихим стукітом поставив спорожнілий стакан на стіл, просто поруч з якимись документами.

— Можливо якось я вас познайомлю.

— Звісно познайомиш, адже ви обидва будете на балу. Головне, вбережи її до свята. Схоже в неї талант потрапляти в неприємності.

Це правда. Я не очікував, що вона так швидко потрапить у небезпеку, навіть перебуваючи в палаці. Принаймні до офіційної об’яви про заручини.

Це ще одна причина, з якої я доручив її навчання саме Кікі.

Вона мала спостерігати за нею та охороняти Рію увесь той час, що мене нема поблизу, гарантуючи її безпеку.

Так, нехай вас не збиває з пантелику її невинний та миленький вигляд. Кікі — не лише вправна шпигунка, а й доволі сильна магиня, що може скласти конкуренцію навіть Ранмару.

— Вона під надійною охороною.

Я б не залишив її без нагляду після тієї історії зі стіною.

— Гаразд. Її допомога не буде зайвою. Принаймні якщо вона справді здатна впізнати тих заколотників.

— Як цинічно. Невже Арі тебе анітрохи не пом’якшила твоє сталеве серце?

Я знав, що це не так. Він сильно змінився, коли покохав. Хай і продовжував вдавати з себе крижану скелю перед іншими.

Проігнорувавши моє запитання, Ранмар змінив тему:

— А як щодо міністра банківських справ? Тобі вже вдалося з ним поговорити?

— Я працюю над цим.

Насправді я вже намагався призначити йому зустріч, та цей вертлявий жук постійно знаходить привід, щоб її перенести. Та й про зникнення його дружини досі ніхто не довідався. Газети мовчали. Головні пліткарі палацу також. Крім самого міністра та його слуг про це знали лише я, Рія та Ранмар, хоч вже і минуло декілька днів.

Навіть найбайдужіший чоловік вже мав би відреагувати.

Якщо, звісно, він тільки не знає що з нею сталося насправді.

— Ти міг би покликати його у палац, — запропонував Ранмар, — Навряд він наважився б відмовитися від зустрічі, якби знав, що цю зустріч призначив саме ти.

— Це правда. Та я не хочу, аби хтось знав, що я особисто займаюся цією справою.

Це б викликало надто багато питань. А забагато свідків — завжди недобре. Особливо коли так багато на кону.

— Бо ти не маєш нею займатися, — спокійно зауважив він, — Чи вже забув, що носиш корону на голові, а не жетон головного слідчого? Що мені робити, якщо тебе раптом вб’ють? Посісти на трон?

Попри провокативність питання, я щиро всміхнувся.