РОЗДІЛ 5.5

— Вітаю, Ріє, — хрипко відповів він, не зводячи з мене шокованого погляду. Й досі тримаючи обома руками.

— То… е-ем… Може ви відпустите мене? Вам, певно, важко…

— Анітрішки, — Вільярд розтрощив мою спробу звільнитися, навіть не кліпнувши. Я ковтнула.

Це було погано. Він бачив мене. Може й не зрозумів, як я це зробила, та не міг не помітити, як я провалилася крізь стіну, наче то була вода. Стіну, котра, до речі, знову стала твердою.

— Та все ж… — знову спробувала я, — Може ви одягнетеся?

Вільярд визразно вигнув брову.

— Чи бодай витретеся? Так і захворіти можна…

На його губах з’явилася посмішка. Однак вона була хижою.

— Яка турботлива в мене наречена…

Ми обидва так старанно ігнорували факт того, що я звалилася на нього, пройшовши крізь стіну, ніби це — щось цілком звичне.

Цікаво, як часто придворні дами вриваються до кімнат Його Величності?

Не те, щоб мене надто турбували його стосунки зі справжніми леді, звісно. Я не мала жодних причин цим перейматися, адже наші заручини — лише фікція, а почуття… Це була б найбільша дурниця в моєму житті, якби вони були. А я не звикла робити дурниці.

Щоправда, падати в обійми оголених правителів королівства я теж не звикла. Але маємо що маємо.

На жаль, Вільярд, схоже, не мав намірів мене так легко відпускати. Ніби відчував, що, щойно він це зробить, як я спробую втекти, ухилившись від розпитувань.

Останніх, як я здогадалася, не уникнути.

От крига…

Вільярд нахилився до мене ближче, так, щоб наші обличчя опинилися навпроти, ледь, не торкаючись носами, тож мені залишалося тільки дивитися йому просто в очі.

Це було краще, ніж нахабно розглядати його ідеальне тіло зі шрамом просто навпроти серця. Чи принаймні пристойніше.

Якщо не враховувати позу, в якій ми знаходилися, повну відсутність одягу на Його Величності, й недозволену близкість.

— То ви все ж володієте магією.

Це було не питання, а констатація.

Заперечення, після того, що трапилося, було б дурнею, й навряд порятувало б мене, тож натомість я кивнула. Вільярд виглядав задоволеним моєю відповіддю, і я пораділа тому, що не помилилася. Брехня б, скоріш за все, його розізлила.

— Ви могли б навчатися в академії та отримати ліцензію. Чому ж натомість вирішили приховати той факт, що володієте магічним даром?

Я до болі закусила губу.

Одна справа — визнати, що я маю знати. Та вдатися до подробиць, розповісти, чому саме і що я приховую…

Ні.

— В мене є свої причини, — тихо відповіла я, відводячи погляд. Важко брехати, дивлячись комусь просто в очі, — Я обіцяла декому. Ви можете зберегти це у таємниці?

Я розуміла, що не можу нічого від нього вимагати, однак берегла його таємницю, й сподівалася, що у нього вистачить благородства віддячити мені тим самим.

— Якщо поясните чому ви опинилися тут.

Я ковтнула.

Що ж, це краще ніж нічого.

Звісно, доведеться опустити подробиці того, як саме мені це вдалося, та я однаково планувала розповісти Вільярду про почуте. Врешті, це в першу чергу стосувалося його.

— В палаці є заколотники.

За мить з очей Вільярда зник будь-який натяк на веселощі. Натомість з’явилося щось темне, загрозливе. Замість хлопака, що фліртує з дівчатами та жартує над серйозними речами, постав король. Той, що тримає у своїх руках усе королівства. Чоловік, безжальний до своїх ворогів. Розумний. Хитрий. Небезпечний.

Він повільно опустив мене на підлогу, трохи притримуючи, доки не запевнився, що я твердо стою на ногах і не збираюся падати на нього знову, а тоді випростався.

Я гадала, що мені стане спокійніше, коли він мене відпустить, та тепер, коли Вільярд вирівнявся на увесь зріст, досі без сорочки, картина була ще більш вражаючою, адже я бачила набагато більше.

— Повторіть, — холодно наказав він.

Я ковтнула, намагаючись призвичаїтися до змін в його характері.

То он, який він насправді, під маскою легковажного веселуна?

— В палаці заколотники, — слухняно повторила я. Помітивши вигнуту брову, зітхнула, й перейшла до подробиць: — Я саме йшла до бібліотеки, та не впевнена чи не звернула випадково не туди. В тій частині палацу я не зустріла жодного слуги чи вартового, щоб спитати. А тоді почула голоси. Чоловічі. Один глибокий, інший скрипучий. Вони говорили про вас. Кроки наближалися, тож я заховалася за гобеленом, щоб мене не помітили, тож я їх не бачила, проте добре чула.

— Що саме вони говорили?

Голос чоловіка звучав загрозливо. Й, хоч я не мало жодного відношення до заколотників, сама дещо похолола. А ще зрозуміла, що не хочу мати Вільярда за ворога. Ніколи. І не лише тому, що він — король.

Чомусь я анітрохи не сумнівалася — він був би таким навіть без корони на голові.