РОЗДІЛ 5.2

Колись нас було більше. Тих, що вдихають в речі життя.

Дехто називав таких, як ми, “неправильними некромантами”. Через дар робити живим те, що ніколи не дихало. Дехто “королями артефактів”.

За легендами це був дар від богів. Ну, принаймні одного з них. І більшість з тих, хто бодай раз бачив прояв нашої магії, у це вірить.

Як на мене, це радше прокляття, ніж подарунок. Не тому, що дар поганий. Ні. Через те, що чекало на таких, як я.

Чому? Бо звичайному майстру-артефактору, навіть дуже вправному та високорівневому, щоб створити живий артефакт, треба десь узяти душу. Вилучити її. Приживити.

Усе це доволі складно, вже не кажучи про те, що душі на узліссі не валяються, й більшість таких експериментів, так чи інак, є незаконними.

А такі, як я, могли дарувати артефакту частинку своєї душі. Й, що більша ця частинка, то могутніший артефакт, який ми створюємо.

Звісно, у всього є своя ціна, і наш дар має певні межі. “Вигорівши”, ми втрачаємо не лише магічну силу, а й життя.

Чи хвилювало це тих, хто хотів нами скористатися задля створення живих артефактів? Здебільше ні.

Фактично нас використовували як худобу, доки могли, примушуючи до співпраці за допомогою магії чи погроз, переважно нашим близьким, а тоді викидали як непотріб.

Мати ніколи не хотіла для мене такої долі. Тому багато років приховувала власний дар, й жила, як будь-хто без магії, утримуючи невелику квіткову крамницю, де, між іншим, продавала ще й деякі лікарські рослини.

Я ж, як і будь-яка дитина, була надто цікавою та легковажною, аби притримуватися усіх заборон. Та й мати ніколи не вдавалася до подробиць, щоб пояснити, чому це так небезпечно. Мабуть не хотіла мене лякати. Врешті, я була надто малою.

Та краще б вона мене не жаліла. Краще б мені змалечку снилися жахіття, а у тінях вбачалися вороги. Нехай би я боялася навіть думати про магію.

Принаймні тоді мама була б жива. Може ми й досі жили б в тому маленькому затишному будиночку. Торгували квітами та травами. Читали б казки й влаштовували чаювання з печивом.

Якби ж я тільки її послухалася…

— Ви посумнішали, — задумливо зауважив Його Величність.

Крига, я надто сильно заглибилася у власні думки.

— Я хвилююся через дядечка, — майже не збрехала я. Я зовсім не хотіла щоб повторилося те, що сталося в минулому. Не хотіла поховати другу найближчу людину. Свою другу сім’ю.

Схоже він вв’язався у щось небезпечне. Ймовірно через колишню коханку та ту історію з їхньою дитиною.

Я не вірила у співпадіння, тож не сумнівалася в тому, що це пов’язано з тією розмовою.

Шкода, що я не почула більше того дня.

На щастя, цього разу Його Величність не став марнувати повітря порожніми обіцянками про те, що усе обов’язково буде добре. Замість цього він задумливо подивився у вікно.

Небо над столицею було затягнуто темними хмарами. Вони, мов лихі передвісники, позирали на все згори, готові обрушити на смертних свій гнів.

Повітря було холодним і пахло грозою, що от-от почнеться, й перетворить вулиці міста на брудні ріки, розігнавши жителів столиці по домівках, ніби щурів.

Я ненавиділа таку погоду. Вона завжди нагадувала мені про той день, коли усе моє життя перетворилося на жахіття. 

Та, за іронією долі, такою була кожна весна в Північному королівстві. З громом, блискавками та зливами. Нескінченними зливами. Тож мені довелося звикнути до цього, як і до купи інших неприємних речей.

Та я однаково здригалася, почувши першу громовицю.

От і зараз, щойно небо розітнув яскравий спалах, я мимоволі втисла голову в плечі, й, звісно, Його Величність це помітив. Здавалося він помічав геть усе.

Я почервоніла, водночас відчуваючи сором та роздратування. Певно, він вважає мене дитиною, та й крига з ним. Він нічого про мене не знає. Нічогісінько.

Не йому мене судити.

— Мабуть нам вже варто повертатися, — промовив він, відводячи погляд, — Погода псується.

Варто йому було це сказати, як здійнявся страшний вітер. Вивіски заскрипіли та застогнали, погойдуючись на ланцюгах та гачкуватих кріпленнях. Дерева хилилися до землі, ніби шукаючи в неї порятунку. Птахи тікали з неба, відчуваючи загрозу.

А тоді у вікно вдарила перша краплина дощу. Велика, прозора й холодна, вона розбилася на купу малих крапель, а тоді потекла донизу, прокреслюючи доріжку на гладкому склі.

Незабаром до неї приєдналися десятки, сотні й тисячі інших крапель, утворивши водяну завісу, й небо розітнув новий спалах.

Його Величність пильно дивився на мене, ніби очікуючи побачити переляк в глибині моїх очей, та я лише байдуже знизала плечима.

Колись, може, гроза й жахала мене, та це було давно.