РОЗДІЛ 4.2

Увійшовши до бібліотеки, я застав Рію за читанням. Вона сиділа в одному з крісел, поклавши на коліна якийсь величезний том, й так захопилася, вивчаючи його, що навіть не почула, як я наблизився.

Зупинившись в неї просто за спиною, я з цікавості ковзнув поглядом по розгорнутій книзі, й здивовано підняв брови.

Це була наукова робота, присвячена артефакторський магії.

Цікаво, навіщо їй це? Наскільки мені було відомо, в неї не було магічного дару.

— Ваша Величносте? Доброго ранку.

Нарешті помітивши мене, дівчина миттю закрила книгу, й відклала її у бік, назвою донизу, так, щоб я не міг її розгледіти, а тоді підвелася, аби присісти в реверансі.

— Доброго ранку, Ріє, — всміхнувся я, вдаючи, ніби мене анітрохи не цікавить її дивна поведінка, — Я навіть гадки не мав, що ви така рання пташка.

Раптом вона зніяковіла, ховаючи погляд. Аж надто, враховуючи, що я нічого такого не сказав.

— Погано спала. Не можу, поки дядечко… — Рія ковтнула й запнулася, — Я просто сподіваюся, що з ним усе гаразд. Адже, якби його збиралися вбити, навіщо тоді викрадення, правда?

Я не став казати, що викрадення могло бути і з метою вбивства також. Натомість посміхнувся.

— Прошу, сідайте. Я наказав подати сніданок сюди. А після ми зможемо відправитися до леді Ріеї.

Рія кивнула, а тоді закусила губу, занурившись у роздуми. Знову, як і вчора.

Ми сиділи навпроти. Між нами був лише невеликий стіл, що незабаром мали накрити для сніданку.

— Що таке? Я бачу, вас щось непокоїть.

Я бачив, як вона вагалася, добираючи слова. Поряд зі мною так багато хто робив. Через титул. Через мою сім’ю. Виключення — сестра та Ранмар. Крім них мало хто говорив, що думає, без страху. Тож я не був здивований, що Рія вирішила бути зі мною обережною. Хоча мені подобалося набагато більше, коли вона була зухвалою та гострою на язик.

— Ви справді збираєтеся зайнятися цим самотужки? — врешті спитала вона, — Хіба це не робота слідчих?

Я посміхнувся й зробив те, що збирався зробити пізніше — наклав на себе ілюзію. Секунда — і в кріслі опинився не король Північного королівства, а голова слідчого відділу.

Рія здивовано закліпала, не зводячи з мене погляду.

— Це магія ілюзій?

Ще мить — і я повернувся до свого справжнього вигляду.

Якби хтось зі слуг побачив тут Ранмара замість мене, могли б виникнути зайві питання.

Я приклав до рота вказівний палець й весело підморгнув до неї.

— Так, але це таємниця. Тож не розповідайте нікому, домовилися?

— То… Ніхто не знає? Про те, що ви нею володієте.

— Знає дуже обмежене коло людей, включно з вами. Це має певні переваги.

Кутики її губ ледь помітно піднялися, а очі дівчини засяяли від веселощів.

— Ви вмієте дивувати, Ваша Величносте. Гаразд, я збережу вашу страшну таємницю.

— Дуже на це сподіваюся.

За сніданком вона знову була мовчазна, глибоко занурена у роздуми. Певно міркувала про зустріч з леді Ріеєю. Я також.

Якщо вона справді стоїть за нападом на пана Гілдероя та його викраденням, нам може знадобитися підмога. Тож вчора я зв’язався з Ранмаром.

Йому та його підлеглим я довіряв набагато більше, ніж дурням з варти. До того ж, якби я працював з ними, можна було б забути про анонімність.

Звісно, я міг би прийти до леді Ріеї особисто. Врешті, королям не прийнято відмовляти у візитах. Принаймні якщо ти — не інший король. Та в таких справах я волів за можливості не показувати власне обличчя.

Як я вже згадував, зі мною люди частіше обережні, й добирають слова. Тож, якщо я хотів від когось відвертості, найкраще, що я міг зробити — це вдати когось іншого. Когось без корони на голові та трону під дупою.

Це доволі іронічно, що відвертість вимагає обману.

— А як щодо мене? Ви зміните і мою зовнішність також? — спитала вона, коли сніданок вже добігав кінця, — Адже буде дивно, якщо ваша наречена піде з палацу з іншим чоловіком.

— Так, гадаю нам варто подбати про це.

Рія кивнула.

— Гадаю так буде краще. Леді Ріея… Не дуже добре до мене ставиться. Здається вона мене ненавидить. Не думаю, що вона говоритиме в моїй присутності.

— Ненавидить? — здивовано перепитав я, — Що ж ви такого зробили?

Дівчина дещо роздратовано знизала плечима.

— Та нічого, начебто… Ми ж і бачилися усього раз — саме того дня. Але те, як вона на мене дивилася, мені точно не здалося. Можливо вона ненавидить саму ідею того, що пан Гілдерой прихистив мене, тоді як відмовився допомогти їй з їхньою спільною дитиною.

— Можливо. Та, якщо вона винна, вона може не заговорити в будь-якому разі.

Чи збрехати.

Врешті, брешуть майже усі.