РОЗДІЛ 3.5

Ковзаючи поглядом по довгому списку імен, я намагалася пригадати найдрібніші деталі розмов вчителя. Сварки. Погляди, що кидали на нього, почувши відмову. Погрози.

В нашій роботі це не рідкість.

Багато хто, особливо серед аристократів, вважають, що гроші можуть вирішити будь-яке питання. А де грошей замало — неодмінно допоможуть зв’язки. Однак це не так.

В нас, артефакторів, теж є гордість та принципи, що регулюють те, за які замовлення ми беремося, а за які — ні. І справа не лише в законах.

Навіть якби вони не передбачали за це покарання, я ні за що не зробила б артефакт, щоб шкодити чи маніпулювати кимось. І байдуже чи то буде повний контроль, чи легкий ментальний вплив.

Я хотіла творити та допомагати, а не руйнувати чиєсь життя.

Та подібні замовники майже ніколи не приймають відмов.

Зазвичай, почувши слово “ні”, вони починають торгуватися. Пропонувати більше. Коли ж і це не працює — переходять до погроз, і врешті йдуть.

Здебільше погрози залишаються просто словами, та іноді, в особливих випадках, вони йдуть далі…

І я чудово знала наскільки далеко вони здатні зайти у своєму бажанні отримати своє будь-якою ціною.

На мить я ніби знов почула ті голоси, від яких тікала ледь не кожної ночі. В горлі утворився ком, що не давав ані вдихнути, ані ковтнути слину, ніби привиди мого минулого міцно вхопилися за нього з наміром утягнути мене за собою, глибоко в темряву, в забуття.

Та, кліпнувши, я позбулася їх.

Я знову була у безпеці. В кабінеті Його Величності. А перо в моїй руці зависло над одним з імен.

Ось воно.

Якщо я кого і підозрювала в тому, що він міг перейти від погроз до дій, то це її.

Погляд чоловіка ковзнув до рядка з рівними, виведеними моєю рукою літерами, та вираз його обличчя анітрохи не змінився. Якщо його і здивував мій вибір, то він цього ніяк не показав.

— Гадаєте ми маємо почати з дружини міністра банківських справ? — спокійно спитав він.

— Так.

— І чому ж?

Я чекала на це запитання, тож не розгубилася.

Спогади про день, коли леді Ріея опинилася на порозі нашої майстерні були ще доволі свіжими.

Погода того дня була справді гидотною. Перишів мокрий сніг, над містом нависла густа завіса туману. Крижаний вітер голками впивався в шкіру.

Я саме повернулася з дорученням від вчителя, коли помітила на дорозі перед нашою майстернею карету з двома грифонами, з якої вийшла багата гостя.

На вигляд жінці було приблизно сто п’ятдесят ельфійських років, тобто для своєї раси вона була ще доволі молода.

Довге світле волосся було зібране в високу зачіску. На руках з-під рукавів розкішної теплої сукні виглядали витончені рукавиці, в яких я безпомилково вирахувала артефакти. Мені було важко сказати для чого саме вони слугують без безпосереднього дослідження, та я відчувала, що їхній рівень вище середнього.

Помітивши мій погляд, незнайомка подивилася просто на мене й примружилася. В її погляді відчувалася зневага й презирство.

А тоді вона постукала у двері майстерні та увійшла.

Коли дзвякнув дзвоник на дверях, сповіщаючи про мій прихід, гостя вже вела розмову з вчителем. Доволі нервову, судячи з їхнього тону.

— Ти не можеш мене з цим полишити, Рою! — шипіла вона, — Це і твоя відповідальність! Чи ти вже забув як…

Я встигла почути лише частину їхньої розмови, перш ніж гостя помітила мене та змовкла, подарувавши мені нищівний погляд.

Вочевидь ельфиня не збиралася продовжувати розмову при свідках, тож я ввічливо вклонилася їй та вчителю, доповіла про те, що виконала його доручення, й відправилася до сусідньої кімнати, тільки щоб наступної миті притулитися вухом до дверей.

На жаль, гостя передбачила те, що їх можуть підслухати, й тепер говорила значно тихіше.

— Ріея, ми вже про це розмовляли. Моя відповідь — ні, — твердо мовив вчитель, — І, якщо хочеш вберегти голову, ти також відмовишся від цієї ідеї. Вже нічого не виправиш. Ти маєш змиритися…

— Не кажи мені що я маю робити! — не витримавши, гостя забула про обережність, й знову підвищила голос, — Ти не маєш права! Не після того, що ти зробив! Це твоя провина! — почувся схлип, на зміну злісті ельфині прийшов відчай, — Будь ласка, Рою… Я так більше не можу… Ти маєш усе виправити.

— Ні.

Відповідь вчителя була незмінною. Отже, те, про що вона просила, точно було незаконним.

Якби ж я тільки почула початок їхньої розмови!

Та я принаймні чула її кінець.

— Як ти можеш бути таким жорстоким?! Крига, Рою, це ж наша дитина! Як ти можеш просто казати мені змиритися і забути?! В тебе взагалі є серце?!

Цього разу вчитель нічого не сказав.

Не дочекавшись відповіді, ельфиня розсердилася ще більше:

— Ти пошкодуєш про це, Гілдерою. Ти страждатимеш так само, як і я, навіть якщо це буде останнім, що я зроблю у своєму життя.