РОЗДІЛ 3.4

Спогади про дитинство завжди були для мене досить болісними, аби зачинити їх на десятки замків, і ніколи до них не повернутися. Та іноді, уві сні, посеред ночі, вони знаходили шлях до мене. Тягнули мене в свої темні тенета. Обплітали лозами відчаю і тягнули на дно, змушуючи мене кричати до браку повітря.

Я ненавиділа такі миті. Ненавиділа повертатися туди. В ту ніч. Тому працювала. Працювала. Й працювала.

Бо знала: що менше я сплю, то менше шансів знову потрапити у те жахіття.

Якщо я мала змогу щось контролювати у власному житті, я це робила. Але поряд з Його Величністю я насилу контролювала власне серце.

Такі чоловіки небезпечні. Оком не встигнеш кліпнути, як вкрадуть твоє серце, й залишать по собі лише холодну темну діру.

Боги, вбережіть мене від дурниць.

— Щось не так? — пошепки спитала я, підвівши на нього погляд. Для цього довелося добряче задерти голову, адже він був значно вищим за мене.

— Ви спитали як вам слід поводитися перед гостями з інших земель.

Я розгублено ковтнула, киваючи головою.

— Мені здається це важливіше за те, як я їстиму чи якою виделкою їстиму канапки.

— Г-м-м…

— Я помиляюся?

Мовчання Його Величності збивало з пантелику. Змушувало у всьому сумніватися. І це неабияк дратувало.

— Ні, ви не помиляєтеся. Я просто здивований, що ви піклуєтеся про це.

Я зніяковіла, гадки не маючи як це прокоментувати, тож натомість кахикнула, змінюючи тему.

— То… Є щось, що я повинна знати? Наприклад не протягувати комусь ліву руку? Не витріщатися на чиюсь очну пов’язку, хвіст чи роги? Не згадувати про лимонні пудинги?

Чоловік приснув зі сміху, й перепитав:

— Лимонні пудинги?

Я знизала плечима.

Знаю, дурнуватий приклад, та я ж гадки не мала які в інших землях правила та традиції! Та й звідки простій сирітці про таке знати?

— Ні, — він похитав головою, досі усміхаючись, — Розмови про лимонні пудинги нікого не образять, а щодо іншого… Просто намагайтеся триматися ближче до мене й нікого не ображати. Гадаю ви із цим впораєтеся.

Я хотіла сказати, що та гномка, пані Пі, так не вважала, та натомість просто кивнула.

Врешті, я й не збиралася наживати собі ворогів в королівському палаці, добре пам’ятаючи своє місце, попри статус тимчасової нареченої Його Величності. Та й здогадувалася, що вони однаково будуть.

Ніхто не захоче побачити поряд з королем якусь жебрачку. А саме такою мене бачитиме більша частина аристократії. Отже, мене так чи інакше спробують позбутися.

Головне повернути вчителя й припинити увесь цей фарс раніше, ніж мене хтось вб’є, дбаючи про чистоту королівської крові.

— Про що ви думаєте?

— Про те, як скоро мене спробують вбити, — відповіла я, не клінувши й оком. Усмішка зникла з обличчя чоловіка.

— Я подбаю про ваш захист, — пообіцяв він, та його слова мене не надто заспокоїли.

Яким би впливовим чи сильним не був Його Величність, він не міг передбачити усього. Інакше ми взагалі ніколи не опинилися б в цій ситуації.

Звісно, вголос я цього не сказала. Я надто любила власний язик, щоб його позбутися.

Та Його Величності, здається, не був потрібен ментальний дар чи артефакти для зчитування думок — до речі, також заборонені, — аби знати про що я думаю.

— До речі, мені щойно доставили це.

За мить чоловік витяг зі свого стола знайому книгу. Ту саму, в котрій я вела облік усіх замовників. Навіть тих, з котрими ми відмовилися працювати. З усіма подробицями.

Він розгорнув її приблизно посередині — на останніх записах, вирішивши почати з кінця. Це було зрозуміло, хоч і не гарантувало, що це якось прискорить наші пошуки винуватця.

Врешті, на викрадення міг піти і хтось, з ким вчитель відмовився працювати ще до того, як він прихистив мене. Або той, хто взагалі ніколи не звертався до нас.

Проте, якщо це так, мої записи нам нічим не допоможуть. А я не хотіла у це вірити.

Ні, ми маємо знайти його. Маємо врятувати. А тоді я повернуся до свого старого життя. До улюбленої справи і ночей без сну. Подалі від палацу та інтриг. Подалі від Його Величності і цих небезпечних синіх очей.

— Ми почнемо обхід та допит кожного, хто є у списку сьогодні ж. Проте, перш ніж це станеться, я хотів би, аби ви проглянули його та виділили імена тих, хто, на вашу думку, може стояти за викраденням. Можливо це зекономить нам час. Гадаю ви розумієте, в нашому випадку цінна кожна хвилина.

О, я це дуже добре розуміла.

Просто зараз вчителя могли піддавати тортурам, а, отримавши те, що їм треба, його, скоріше за все, просто вб’ють, і тоді вже буде нема кого рятувати.

Тож, не гаючи часу, я взяла в руки чималу облікову книжку, сіла в крісло для відвідувачів, й поклала її собі на коліна. Тоді позичила у Його Величності перо, й прийнялася за роботу.