РОЗДІЛ 3.2

Як зазвичай і буває, я не помилилася.

Не встигло сонце сховатися за обрій, як Вільярд надіслав до мене викладача з етикету. І то якого! 

За роки життя з вчителем я бачила різних замовників: впертих, дурнуватих, самозакоханих, та просто неприємних, але ця жінка — це якесь покарання, чесне слово!

Пані Петріція була підстаркуватою гномчинею, на чиєму зморшкуватому обличчі застигла маска вічного невдоволення й суцільного засудження. Хоча, можливо, це реакція виключно на безрідне дівчисько з вулиці, що мало нахабство не лише потрапити на очі Його Величності, а й якимось чином примусити його до заручин.

— Ні-ні-ні! Свята крига, це просто неможливо! — стогнала вона, хапаючись кінчиками коротких зморшкуватих пальців з загостреними нігтями, а тоді знову почала вказувати на портрети аристократів, що будуть присутні на наступному святі, — Це — лорд Есмунд та його дружина. Це — лорд Каїд, це його сестра, вдова Ора. А це — князь Кіж. З Південного королівства. Його ви з Його Величністю маєте привітати виключно легкими кивками. Я повторила вам це вже чотири рази! Невже так важко запам'ятати?

Я міцно стиснула щелепи.

По-перше, не чотири, а три. А по-друге, вона кожного разу, вказуючи на одні та ті самі портрети, називала різні імена та титули, чи то сама вже не пам'ятаючи хто є хто, чи то спеціально, намагаючись мене заплутати та виставити дурепою.

А гномчиня тим часом продовжувала:

— Першою не заговорюйте, ні з ким, тільки якщо вас запитають. І краще, якщо можете, взагалі мовчіть. Не вистачало ще аби ви необережним словом осоромили Його Величність перед важливими гостями.

Не говорити, не рухатися, не дихати. Навіть не дивитися у бік їжі та напоїв чи королівського срібла.

До цього зводилися усі інструкції гномки, що, певно, мала мене за дикунку, що зжере усі тістечка, заляпавши сукню, а тоді почне обкрадати королівську залу та цупити дорогоцінні прикраси у гостей.

Я важко зітхнула, ігноруючи нові стогони з боку гномки, коли я пропустила повз вуха чергову купку її «дуже важливих порад».

Невже на весь палац не знайшлося жодного нормального вчителя? Чи це така помста від Його Величності за мій гострий язик?

Якщо чесно, я б не здивувалася якби так. За той недовгий час нашого знайомства я вже зрозуміла, що в нього доволі специфічне почуття гумору. Та я однаково не мала ані часу, ані наміру і далі витрачати час на цю пристаркувату снобку.

— Вибачте, — натягнуто всміхнулася я, — Гадаю, нам краще зупинитися на цьому. Боюся, це забагато для першого разу. Дякую, що приділили мені час, пані Петріціє. Я обов'язково перекажу Його Величності, що ви робите усе можливе, аби я змогла скласти достойну партію Його Величності на святі.

Ось так, зробивши вигляд, ніби я не чую образливих слів в мою адресу, я залишила кімнату, котру виділили спеціально для наших занять, й щільно зачинила за собою двері. А тоді ненадовго заплющила очі, намагаючись впоратися з нападом мігрені.

Ні, все ж таки хронічне недосипання не залишається без наслідків.

Якщо вже зовсім чесно, я б залюбки плюнула на цей клятий етикет, повернулася у свої тимчасові кімнати, й просто впала на ліжко, провалюючись у сон. Та наші заручини — не лише гарантія моєї безпеки, а й моєї залученості у розслідуванні, тож я мала вирішити питання з гномкою просто зараз. Поки втрачено ще не забагато часу.

Та для початку я мала розшукати Його Величність.

Опинившись в одному з численних коридорів, я озирнулася, досі звикаючи до того, що можу вільно пересуватися палацом. А ще до того, як мало насправді всередині охорони.

Ні, я підозрювала, що вартові — це лише частина захисту. Певно, ще є магічна. Спеціальні контури, артефакти...

Останні я б залюбки дослідила, та хто ж мені дозволить?

Одне погано — я гадки не мага де шукати Його Величність, крім, звісно, його кабінету. Й запитати в разі чого просто немає в кого. Та мені пощастило. Бо, постукавши в знайомі двері, почула:

— Заходьте, Ріє.

Я не стала питати як він дізнався, що це саме я. Певно в Його Величності купа очей і вух по всьому палацу. Не виключено, що й у вигляді магічних артефактів.

Замість цього я спокійно штовхнула двері та увійшла.

Його Величність працював. В одній руці стискаючи перо, він щось писав, зосередженно і швидко.

Чоловік виглядав настільки заклопотаним, що я ледь не передумала казати те, що збиралася, та мовчати, чи, ще гірше, просто повернутися і піти було б надто дивно. Тож я наважилася.

— Вибачте, — так, я теж вмію бути ввічливою, — Не хотіла відривати вас від справ. Та, боюся, ми з пані Петріцією не спрацюємося. Вона так боїться, що я щось вичворю, що усі її уроки зводяться до того, що мені варто просто вдавати статую.

Його Величність нарешті відірвав погляд від паперів і подивився просто на мене.

— Ви воліли б, щоб вас вчив я?