РОЗДІЛ 2.4

Я ніколи не ставився до шлюбу, як до необхідності. Чи до інструменту для досягнення мети.

Ми з сестрою мали приклад такого шлюбу перед очима. Багато прикладів. І жоден з них не був вдалим.

Звісно, ще з дитинства нам намагалися довести, що ми, як нащадки королівської родини, не можемо сподіватися на шлюб з любові. Ба більше, як будь-яки представники аристократії. Тільки за домовленістю, з розрахунку. Та ми були не згодні. Особливо Дерія.

Мати завжди хитала головою й винуватила у всьому "трикляті казки", що їй читали служниці. Я ж просто був вдячний за те, що їй не змогли задурити голову усім цим застарілим непотребом.

Ці зміни в законі, за які я так довго боровся, в першу чергу були заради неї. Заради інших жінок та здорового глузду, звісно, також, але перш за все я не хотів, аби моя молодша сестра стала іграшкою в чиїхось брудних руках. Ніколи.

Сама думка про це викликала в мене обурення та огиду.

Як чоловік, я ніколи не розумів навіщо батькам та чоловікам стільки невиправданої влади над доньками і дружинами. Не розумів, як можна свідомо шкодити рідній людині, просто тому, що якийсь дурний закон дав тобі право чинити на власний розсуд.

Вірніше, раніше не розумів. Доки не усвідомив, що більшість цих чоловіків просто не варті того, аби називатися чоловіками. Це боягузи, що прикриваються підписаними сотні років тому папірцями. Злі, жадібні і дурні.

Це мало припинитися. Я повинен був це припинити.

І, врешті-решт, я це зробив. Подолавши чимало перешкод, , і наживши більше ворогів, ніж колись мав.

І ось, тепер в мене є наречена. Фіктивна. Суто для справи. Якщо сестричка дізнається, певно оскаженіє.

Ну, принаймні обрав я її сам.

Я дивився в очі дівчини і бачив в них палкий виклик. Це було цікаво. Незвично. І я з нетерпінням чекав, чим вона здивує мене наступного разу.

Залишивши поцілунок на її руці, я відразу відзначив, як зааліли її щоки. Схоже вона не дуже звикла до подібних проявів уваги з боку чоловіків. Але це і не дивно. Коли більшу частину життя проводиш в домі старого відлюдника, шанси познайомитися з бодай кимось мінімальні.

Якби вона навчалася в академії, навряд мала б нестачу уваги, навіть попри походження. Врешті, вона могла похвалитися не лише гарною зовнішністю, а й гострим розумом, й палким войовничим характером. З такою дівчиною не засумуєш.

Я, щоправда, поки не мав на неї таких глобальних планів, та з часом... Хтозна як все зміниться?

— І чому мені здається, що ви замислили щось недобре, Ваша Величносте? — з підозрілим прищуром спитала вона, коли я нарешті випустив її руку.

Я посміхнувся.

— Як фіктивним нареченим, хіба нам не варто облишити формальності? Звіть мене Вільярдом. Принаймні коли ми в довіреному колі та наодинці.

Я чекав чого завгодно: посмішки, зніяковіння, заперечення, та ніяк не байдужого:

— Навіщо? Хіба сенс гри не в свідках?

Якби я дивився у дзеркало, певно побачив би, як мої брови поповзли вгору.

Звісно, вона мала рацію. Та я не впевнений, що вже зустрічав когось, хто відмовився б від такої пропозиції.

Я не встиг приховати своє спантеличення, й помітив переможний блиск в її очах. Здається вона була задоволена, що змогла заскочити мене зненацька. Ну що ж, я люблю виклики...

Опанувавши себе, я повернув на обличчя посмішку.

— Це так, проте нас з вами пов'язує таємниця, що передбачає певний рівень довіри, хіба ні? Було б дивно довіряти вам достатньо, аби піти на це, проте недостатньо, аби дозволити називати мене на ім'я.

Вона мовчки свердлила мене поглядом майже з хвилину, а тоді заговорила:

— Дякую. Це велика честь для мене, Ваша Величносте.

Моя усмішка поширшала.

— А ви колючка, пані Ріє, — лагідно промовив я, — Гадаю, ми з вами спрацюємося.

Дівчина запитально вигнула брову.

— Це спостереження, засноване на тому, що я заперечую будь-що, що ви кажете?

— Зазвичай це собі можуть дозволити лише найближчі, — зауважив я.

Та Рія не була б собою, якби не заперечила:

— Або вороги.

— Звісно. Проте ви — не мій ворог.

Вона насупилася, ніби дитина, котрій заборонили брати друге тістечко зі столу. І це порівняння здалося мені 

— Звідки ви знаєте?

Я поклав руки на бильця крісла по обидві боки від неї, нахилився та прошепотів:

— Тому що... Якби ви мали погані наміри стосовно мене чи королівства, моя мітка вас би просто вбила.