РОЗДІЛ 2.2

Аби не було зайвих незручностей та непорозумінь, я вирішив, що краще буде зустрітися з дівчиною не в її тимчасових покоях, а знову в моєму кабінеті.

Її супроводили до дверей, а тоді нас залишили наодинці. Я запропонував їй сісти в крісло для відвідувачів, й кинув на неї довгий, вивчаючий погляд.

Переодягнена та зігріта, в теплій синій сукні, розшитій квітами по подолу та рукавах, вона більше не виглядала такою блідою та розгубленою, як годину тому. Щоправда натомість чомусь без кінця кидала погляди на килим.

— Радий, що вам вже краще, — м'яко промовив я, — Було б жахливо, якби ви захворіли через цих двох бовдурів. Будьте впевнені, їх буде покарано за перевищення повноважень.

Погляд дівчини нарешті відірвався від килима й натомість вперся в мене. В очах дівчини було здивування й недовіра. Вона ковтнула, ніби обережно добираючи слова, а тоді нарешті спитала:

— Скажіть, Ваша Величносте, чого ви від мене хочете? Тільки не сприймайте, будь ласка, це як грубість чи невдячність. Я справді вдячна вам за турботу та допомогу, проте я не бачу причин, аби король так дбав про якусь сирітку.

— То на вашу думку король не може дбати про сиріт? — м'яко спитав я, й відразу відзначив, як дівчина напружилася у кріслі від цих слів. Невже і тут відчула загрозу?

— Ні, звісно може, — поквапом виправилася вона, — Ваша Величність може робити все, що завгодно. Не мені вам вказувати, що робити. Та все ж... Я просто не розумію навіщо?

Я відповів не відразу, чекаючи, чи скаже вона щось ще. Та Рія лише мовчки дивилася на мене, чекаючи відповіді.

Я вирішив не тягнути, аби вона не навигадувала собі ще якихось жахів, й зітхнув.

— Послухайте. На вашого дядька напали. Ймовірно викрали, аби примусити до якоїсь роботи, за яку він відмовився братися. Й розділили вас, аби мати змогу тиснути на нього через загрозу його життю. Припускаю, що наступним їхнім кроком мало стати вже ваше викрадення, аби ваш дядечко був більш відкритий до співпраці. Ви розумієте, до чого я хилю?

Сюдячи з того, як поступово похмурнішав її погляд, вона усе прекрасно розуміла.

Така вже доля артефакторів, чий рівень та майстерність перевищує звичний. Ними в усі часи намагалися скористатися задля якоїсь брудної роботи.

Звісно, дехто йшов на це з власної волі. Через цікавість, жадібність чи відчай. Вони вважалися темними артефакторами, й були поза законом в більшості королівств. Виключення — група піратських островів, що кликали себе Вільнозем'ям. Тобто вільною землею.

Більшість злочинців, що прагнули уникнути покарання на рідній землі, тікали саме туди.

Рія нічого не відповіла, стиснувшись у кріслі, пов кошенятко. Вона не була такою нажаханою навіть тоді, коли ті бовдури тягнули її по вулиці, мов заручницю, тож, припускаю, це був страх не за власне життя.

— У вас є здогадки, хто за цим може стояти? — м'яко запитав я, — Можливо якийсь замовник останнім часом полишав майстерню незадоволеним? Агресивним? Хтось кидався погрозами?

Дівчина сумно приснула, а тоді, ніби раптом згадавши з ким розмовляє, підняла на мене змарнілий погляд і вибачилася:

— Перепрошую, Ваша Величносте. Та, боюся, щоб обійти усіх, хто бодай раз погрожував дядечкові через те, що той відмовився взятися за якесь замовлення, не вистачить і місяця. Та, звісно, я можу надати список. І підкреслити імена тих, чиї замовлення були особливо... спеціфічними. Я допомагаю вести перелік усіх замовників. Саме на такий випадок. Якби ви дозволили мені повернутися до майстерні, я би негайно принесла вам облікову книгу...

Оце вже ні.

Я мусив її перервати.

— Я ціную вашу завбачливість, та, боюся, це виключено. Як я вже казав, ваше життя в такій самій небезпеці, як життя пана Гілдероя. Повертатися туди, доки злочинців, що відповідальні за це, не впіймають, для вас надто ризиковано. Я відправлю за вашою обліковою книгою свого помічника.

— Але ж це мій дім! — заперечила вона, стискаючи ручки крісла, — Мені більше нікуди йти. До того ж, навіть якщо я знайду прихисток деінде, що втримає злочинців від того, щоб напасти на мене вже там?

Ось воно.

— Слушне зауваження, — посміхнувся я, а тоді трохи нахилився до неї через стіл, зазираючи просто в темні дівочі очі, що розширилися від розгубленості, — Вам дійсно однаково загрожуватиме небезпека, куди б ви не пішли. І, так вже вийшло, я не хочу давати викрадачам пана Гілдероя додатковий важіль тиску на нього. Тому я хочу запропонувати вам угоду, Ріє.

Вона важко ковтнула, майже втискаючись спиною в крісло. Проте спина її залишалася рівною, а погляд наповнився рішучістю. Витримка, дійсно варта поваги.

— Яку угоду? — якомога спокійніше спитала вона, попри те, що я бачив, як б'ється жилка на її шиї.

— Я міг би надати вам посаду своєї особистої служниці. Чи помічниці. Обидві посади дали б вам мій захист та право на постійне перебування в палаці. Та, на жаль, обидві ці посади вже зайняті. А я не маю звички позбуватися вірних мені людей. Тож... в мене для вас інша пропозиція. На більш... вакантну посаду. Я пропоную вам місце своєї нареченої. Суто фіктивне, звісно. Це не накладатиме на вас жодних зобов'язань, крім, можливо, зберігання дистанції з іншими чоловіками на термін дії нашої угоди. Самі розумієте, чутки про те, що наречена мені зраджує, будуть надто проблематичні. Натомість ви матимете мій захист і доступ до подробиць розслідування. Й, звісно, увесь цей час я дбатиму про ваш комфорт...