РОЗДІЛ 1.3

Я мовчки розглядала бруд на власних туфлях, адже Його Величність звернувся явно не до мене. Вартові не забарилися з відповіддю, й один з них виштовхнув мене вперед, явно не переймаючись тим, що від цього я можу впасти:

— Та ось, ведемо підозрювану на допит, Ваша Величносте!

— Та невже? — на мить мені здалося, що його тон змінився. Погляд чоловіка ковзнув по мені, ненадовго зупинившись на м'яких туфлях, легкій сукні та антимагічних браслетах, а тоді сконцентрувався на очах.

Зазвичай у такому випадку я б відвела погляд, та цього разу чомусь не стала, і ледь не потонула в блакиті його очей. А ще зрозуміла, що усі розповіді про красу Його Величності — чистісінька правда. З нього тільки картини писати.

Щоправда уся чарівність моменту була зруйнована, щойно другий вартовий знову відкрив рота:

— Так! Ми навідалися додому до того майстра-артефактора, як ви і наказали, та його всередині не виявилося. Натомість будинок перевернутий, всередині наявні сліди бійки. А ця дівка стверджує, що нічого не чула. Уявляєте яке нахабство?! Це здалося нам дуже дивним. Тож ми вирішили, що слідчим варто її допитати.

У голосі вартового лунала гордість. Він явно розраховував на схвалення Його Величності. А може і на додаткову винагороду. Хто його зна.

Я зло поглянула у відповідь на таке зневажливе звернення, та змовчала.

Ну звісно, я — не аристократка. Була б я леді з якогось поважного роду, зі мною не ризикнули б так поводитися, а так... Сирітка, хай навіть знайшла прихісток у старого майстра-артефактора, назавжди залишиться сиріткою. Без роду. Без сім'ї, здатної її захистити. Тож нумо говорити з позиції сили та витирати об неї ноги. Однаково ніхто не втрутиться.

Раптом в носі хлюпнуло. Не від сліз. Ні. Такого приниження я б не витримала. Просто прогулянка в такому одязі по такій погоді має певні наслідки.

Звісно, жоден з вартових не звернув на це уваги. Я майже впевнена, що тим було б однаково, чи я чхаю, чи кров'ю кашляю, аби не їм в обличчя. В принципі я нічого іншого і не чекала.

— Он як... І справді звучить дуже підозріло, — промовив Його Величність, не зводячи з мене задумливого погляду. А тоді раптом додав: — Знаєте, я, мабуть, особисто займуся її допитом.

Сказати, що я була в шоці — все одно, що не сказати нічого. Особливо коли він, оминувши вартового, раптом розстібнув свій плащ і накинув його мені на плечі.

Від цього мене миттю огорнуло теплом та запахом хвойного лісу. А тоді раптом прийшло усвідомлення того чий саме це запах і я почервоніла.

— Але ж як це?! — в шоці відступив на крок один з вартових, поки Його Величність саме застібав плащ в мене на грудях, як в малої дитини, ще й так при цьому тримався, ніби в цьому не було геть нічого дивного, — Ваша Величносте, але ж за протоколом...

Він повернувся до них, досі посміхаючись, та вартові раптом здригнулися.

— За протоколом, шановні, підозрювані не заковуються в антимагічні браслети без вагомих підстав. І тим паче не виштовхуються на вулицю в чому були, якщо їхнє переміщення не здійснюється магічним чином... Виправте мене, якщо я помиляюся.

Звісно, виправляти його ніхто не ризикнув. Самогубців не знайшлося.

Тож, поклавши долоню мені на плече, м'яко, але так, що хотіла б — не сіпнулася б, він продовжив:

— Що ж, а тепер, якщо ви не заперечуєте, я забираю цю леді на допит. І буде краще, якщо, поки ми з нею вестимо бесіду, ви повернетеся в будинок, аби дослідити його, вилучити речові докази, й скласти офіційний рапорт. Впораєтеся?

Вартові синхронно віддали честь й промовили:

— Так, Ваша Величносте! Тоді, якщо ви дозволите...

— Йдіть, — кивнув він, і вони, перезирнувшись, рушили у зворотній бік.

А я так і залишилася стояти. В брудних домашніх туфлях, королівському плащі, і в якомусь кроці від Його Величності. Абсурднішої ситуації годі й уявити. Хіба що почути тихе:

— Нарешті здихався, — знову ж таки від Його Величності.

Я здивовано кліпнула, не зводячи погляду з чоловіка. Той стояв без свого плаща, в самому лише темно-синьому костюмі, запустивши пальці в неслухняне чорне волосся, і виглядав так, ніби розмова з тими двома — його найбільший клопіт. А не підозрювана, котру він чомусь вирішив допитати, ще й вирядити у власний плащ.

— Вибачте... — стиха звернулася до нього я, геть не розуміючи що коїться в його королівській довбежці.

Він кинув на мене проникливий погляд й виразно вигнув брову, ніби здивований тим, що я розмовляю. А потім раптом похитав головою.

— Гадаю це мені варто вибачатися. Я б ні за що не відправив до пана Гілдероя цих двох телепнів, якби знав, як вони з вами обійдуться. Але перш за все вам варто зігрітися.