РОЗДІЛ 1.2

Гірше, ніж коли до тебе в хату вриваються непрохані гості, може бути тільки усвідомлення того, що їхня поява — не найгірше, що сталося за день.

Те, що я помилково прийняла за звичний для нашого дому гармидер, виявилося… Дечим іншим.

Здавалося, ніби тут хтось бився. Або ж щось шукав. Або ж і те, і інше.

Тут і там валялися поламані та перевернуті меблі, папери та облікові книги були розкидані по всій підлозі. Деінде на стінах були залишені страшні подряпини, як від якогось великого звіра. На килимі валявся розбитий графін з гном’ячим віскі — улюбленим напоєм вчителя. І це лише те, що я встигла побачити, перш ніж варта перегородила мені шлях, і не почала дивитися з підозрою.

— Що тут сталося? — з вимогою запитала в мене скеля номер один. Ні, не просто з вимогою. Зі звинуваченням.

А я не знайшла в собі сил ні на що, крім як відступити до стіни, ніби шукаючи в останньої підтримки.

Я не розуміла що сталося, чи як я могла цього не почути, однак не мала сумнівів: сталося щось погане. І вчителя в хаті немає.

Недобре. Усе це недобре.

Схоже скелі не сподобалося, що я не відразу відповіла на запитання, тож він загрозливо насунувся на мене, суплячи темні брови.

— Де він?! Відповідайте! — прогарчав вартовий, і я не витримала, раптом підводячи на нього злий погляд.

— Та не знаю я!

От буває таке під час нервового напруження, коли страх та розгубленість перетворюються на роздратування. Така собі захисна реакція. Типу як коли курка кидається на лиса.

Уявили?

Оце я в цю мить.

Я настільки осмілішала, чи здуріла, що навіть відступила на крок від стіни, тицяючи вартовому просто в груди:

— Я сама нічого не розумію, бо щойно прокинулася! Це ви сюди прийшли, й нічого не пояснюєте! То хоч в тому, що сталося, розберіться! Це, врешті решт, ваша робота! Вочевидь, до нас хтось вдерся, можливо вчитель постраждав, а ви, замість шукати докази та винуватця, залякуєте мене!

Це я, звісно, дарма.  Бо вартовий — ніякий не лис, а справжнісінький баран, що, судячи з убивчого погляду, зараз мене по цій самій стіні розітре своїми рогами. А в мене навіть клюву з пазурями нема, аби якось захиститися.

Наступне, що він зробив, це схопив мене за руку, направлену в його бік, і надягнув на мене антимагічний браслет, а тоді боляче сіпнув і застібнув такий самий на іншій руці, й кивнув скелі номер два:

— Забираємо її, у відділку розберуться.

На мить мені забракло повітря. І слів.

А тоді я вибухнула:

— Що? В який відділок?! Відпустіть мене, я нічого не зробила!

Та куди там! Мене вже тягнули у бік виходу. І байдуже, що з одягу на мені лише м'які домашні туфлі і така сама сукня. Пристойна, на щастя, але для вулиці геть не годиться, зважаючи на погоду.

— Дайте хоча б перевдягнутися! — востаннє спробувала докликатися до совісті "скель" я, та з мене тільки посміялися, — Гей! Це не смішно!

Звісно, мені ніхто не відповів.

Один з них підштовхнув мене до дверей, добряче вгативши по ним ногою, так, що петлі не витримали, й вона просто повалилася додолу, з гуркітом впавши в найближчу брудну калюжу.

І так раптом шкода стало. І себе, і вчителя, і нещасні двері.

В горлі ніби утворився ком, а очі почало зрадливо пощипувати. Не заплакала, мабуть, суто з впертості. Не хотілося давати цим злодюгам зайвий привід для радощів. Тож я щосили стиснула щелепи й вперто дивилася перед собою, намагаючись не тремтіти від холоду, та від крижаного вологого вітру шкіра однаково вкрилася сиротами.

Ще через хвилину в мене вже зуб на зуб не потрапляв, та я більше не скаржилася. Розуміла, що цим бугаям однаково нема жодного діла до того, чи змерзну я, чи помру. Тож я змовчала.

І коли мене буквально штовхнули вперед, змусивши вступититу калюжу, й крижана брудна вода просочила мої туфлі, також навіть не пискнула. Тільки кинула на кривдників злий проникливий погляд, від душі бажаючи, аби їм крига на голови впала. А тоді той, що йшов попереду мене, раптом зупинився, віддаючи комусь честь.

— Вітаю, Ваша Величносте!

Дуже скоро другий відштовхнув мене у бік, та повторив за першим.

За їхніми кремезними спинами годі було розгледіти нашого правителя, та я, якщо чесно, й не мала такого бажання.

Ні, правитель Його Величність добрий. Одні тільки зміни у законах, що стосуються прав жінок, чого варті. Зміни в Раді, знову ж таки...

Але, погодьтеся, коли виглядаєш, мов побита собака, і тремтиш приблизно так само, в тебе на руках антимагічні браслети, а в туфлях хлюпає якесь багно, не дуже хочеться світитися перед очима найбажанішого чоловіка в королівстві.

Та, знову ж таки, мої думки, й тим паче бажання, нікого не цікавили. Бо наступним, що я почула, був м'який приємний чоловічий голос:

— Вальдор. Рем, — звернувся він до бугаїв, — Що тут відбувається?