Тримайся, Сонце

Ася стомлено схилила голову над пластиковим ковпаком, під яким серед безлічі трубочок спала її донечка - малесенька крихітка, яка так поспішала жити, що народилася майже на два місяці раніше необхідного строку. Її мама, сама ще дитина, ледь піднялася з ліжка і причапала до дитячої реанімації, щоб побачити, відчути, прошепотіти своїй лялі, що нікому ніколи її не віддасть, що б там не говорили дорослі. Ася не мала жодного уявлення, як житиме далі, що робитиме із дитиною на руках у свої сімнадцять, але головному лікарю твердо заявила про намір залишити її. А тато? У їхнього тата інші мрії...

Вона знала Юрка, здавалося, все своє життя. Він завжди називав її Сонцем. Пам'ятала його беззубу посмішку і збиті коліна від падіння з велосипеда, вони разом долали висоти дворових гаражів і обстежували простори таємничих смердючих підвалів їхнього будинку. Вона ніколи не сумнівалася, хто прискочить після школи у її стареньку бабусину квартиру і влаштує там справжнє місце бойових дій. З ним було весело. Він любив їсти бабусин червоний борщ із тарілки, на дні якої посміхався крокодил Гена і запивати все смачним компотом.

Ася лише одного разу заходила у квартиру Юрка, відремонтовану за останніми модними тенденціями, вона й гадки не мала, як вмикається плита, що то за прилад стоїть у кутку на кухні і що значать слова "сенсорне керування" чи "ноуфрост". Її дивувала заборона Юркової мами брати іграшки і приводити додому друзів. Бабуся дозволяла їй все.

Ася не знала свого батька, вірніше вона пам'ятала великі чоловічі руки, які підкидали її малою. Мама говорила, що тато загинув, але Ася дуже в цьому сумнівалася, бо ні могили, ні пам'ятника ніхто ніколи їй не показував і свідоцтва про смерть вона теж не знаходила в шухляді з документами. А мама після того дуже хворіла, але не зважала на високий тиск і продовжувала сіяти добре і вічне в голови своїх гімназистів під час уроків, брала додаткові години, займалася з учнями вдома, щоб утримувати родину, щоб Ася могла носити найкраще плаття в горошок і джинси, які сусідка тьотя Тома привезла з-за кордону. Декілька разів маму забирала швидка, а вона віджартовувалася, що ще молода і сповнена сил, що не годиться їй валятися в лікарні. І продовжувала писати ночами, працювати вдень, аж допоки одного дня їм з бабусею зателефонували, щоб приїхали на впізнання...

Асин світ тоді перевернувся, добре, що поряд був Юрко. Він веселив її, як міг, витягав у кіно, в парк, навчив кататися на катамарані, повіз її в столицю і показав свою мрію. І називав її Сонцем.

Якогось вечора він запросив дівчину на набережну, попри заборону підліткам вживати спиртне, притяг пляшку модного вина, яке батько привіз з-за кордону і саме тут все і сталося. Вони стали дуже близькі...

Хоча, Асі здалося, що саме там вони стали далекими, як ніколи. Їхня дружба розсипалася на крихти, зникло все, що їх тримало разом. Вона не наважилася розповісти бабусі, бо шкода було її згорьовану тривожити.

Вони закінчували школу, здавали ЗНО, Юрко мріяв про столицю, про студентське життя, а Асю нудило... Вона не розуміла, що відбувається, аж поки маля не почало ворушитися всередині її юного організму. І коли лікарка поверх окулярів глянула на неї і повідомила, що строк уже чималий і аборт робити пізно, земля пішла з-під її ніг. Відразу ж подзвонила Юркові, той відповів, що приїде на вихідні і вони поговорять. І не приїхав, лише прислав скрин сторінки із особистого кабінета, де навпроти його прізвища було омріяне "До наказу".

Бабуся плакала, втираючи очі кінчиком квітчастої хустини. Спекотної серпневої ночі Асі стало геть погано, її забрали швидка, бо її лялечка чомусь поспішила побачити світ. Ася написала Юркові, а він кинув у відповідь "Тримайся, Сонце!" Лікарі невтішно гойдали головами, нічого не обіцяли і лише нагадували про Асин вік і запитували про татка.

Пройшов тиждень. Її донечка скоро дихатиме сама. Юна мама стояла навколішки перед своєю мрією і одними губами читала молитву і вірила, що там зверху її почують... А вона все витримає заради свого Сонця.