Січнева тиша

Після свят місто здавалося іншим — трошки збляклим, ніби хтось зняв із нього різдвяний фільтр. Ялинки на подвір’ях стояли похилені, гірлянди на балконах світилися всього наполовину, а на зупинках з’явилися перші рекламні оголошення про знижки на зимові куртки.

Для Олени січень завжди був особливим місяцем. Наче пауза між тим, що минуло, і тим, що ще не почалося. Але цього року пауза затягнулася. І стала трохи холоднішою, ніж вона очікувала.

Вона прокидалася рано — навіть коли не було потреби. Звичка. На кухні пахло кавою й мандариновою шкіркою, яку вона забула викинути ще з Нового року. За вікном тріщав мороз, і скло вкривалося тоненькими білими прожилками — ніби хтось із ночі залишив їй зимовий лист.

Вона пила каву повільно, дивлячись у вікно на двір, де сусідський собака залишав кумедні сліди в снігу. Спокій. Тиша. Майже приємна самотність, якби не той дивний вакуум після свят — ніби щось мало статися, а не сталося.

Назар не приїжджав на Різдво. Вона знала заздалегідь, що його не буде, але знання не полегшувало порожнечу в квартирі.
Робота була порятунком. Завжди.
Маленький магазин ― теплий, із запахом кориці, книжок і свіжої тканини, ― став для неї другим домом. Дівчата сміялися, що він затишніший за деякі кав’ярні. Олена вважала, що це ефект правильно обраного світла й музики.

Та цього січня щось змінилося.
Спершу вона помітила, що власниця, Валентина, ходить задумлива — більше мовчить, більше телефонує. Частіше за звичне.

— Все гаразд? — якось спитала Олена, коли застала її з горнятком чаю, що давно вистигло.

— Та так… Думаю, — відповіла Валя з тією посмішкою, за якою зазвичай ховалися великі рішення.

Олена не стала тиснути. Людям треба давати час. Вона й сама колись цінувала, коли її ніхто не питав зайвого.

Але тривога поселилася в грудях.
Тоненька, ледь відчутна. Як вітер, що просочується крізь щілини у вікнах.

У перші робочі дні після свят покупців було мало. Хтось досі оговтувався від святкових витрат, хтось повертався з поїздок. Магазин жив у розміреному темпі, й Олена любила ці тихі години: вони дозволяли навести лад у думках.

Вона переставляла вази, підбирала нові комбінації шарфів і рукавичок, розкладала свічки на стелажах за кольором.
Вмикала м’яку інструментальну музику й дозволяла січню дихати.

Та коли двері тихо дзенькнули, і Валентина увійшла всередину, Олена відчула — іще до слів — що зараз щось буде.

— Можемо поговорити? — власниця зупинилася біля стійки, затиснувши в руці ключі.

Тон був м’який. Занадто м’який.

Олена кивнула й відклала блокнот.

Вони зайшли до підсобки — маленька кімнатка з теплим жовтим світлом і стареньким металевим столом. Ярина сіла першою, ніби боялася, що ноги підкосяться.

— Я… — почала вона, вдивляючись у свої долоні. — Я повинна сказати тобі дещо важливе.

Олена відчула, як холодок пробіг уздовж хребта.

— Я зустріла одну людину, — тихо усміхнулася Валентина. — І… мені здається, це серйозно. Дуже.

Олена видихнула з полегшенням.

— То це ж чудово. Я рада за вас!

Ірина кивнула, але посмішка виявилася короткою.

— Знаєш, я думала, що цей магазин буде зі мною ще довго. Але… — вона затримала подих, — я вирішила його продати.

Слова впали в повітря важко, як снігова брила зі стріхи.

Олена не змогла одразу відповісти.
Усе всередині стислося.

Магазин був більше, ніж робота.
Він був її територією. Її тишею. Її маленьким світом, який тримав її на плаву всі ці роки.

— Я планую переїзд, — продовжила Валентина, не підіймаючи очей. — До нього. Це… інша область. Інше місто. Інше життя. Я не можу тягнути бізнес на відстані.

На мить запанувала абсолютна тиша.
Лише вітряний свист за вікном нагадував, що світ не зупинився.

— Я розумію, — сказала нарешті Олена. Голос звучав рівно, хоч руки холодніли.

Ірина підвела погляд.

— Ти завжди була для мене найнадійнішою людиною тут. Я хочу, щоб ти знала перша. І… якщо чесно… я дуже хотіла б, щоб магазин залишився в руках того, хто любить його так само.

Олена зморгнула.

— У мене немає грошей, — тихо, майже машинально.

— Я знаю, — жінка кивнула. — Але… подумай. Можливо, ти знайдеш спосіб. Можливо, з кимось у долю… Я не наполягатиму. Просто… мені хотілося б, щоб ти мала шанс.

Серце билося надто гучно.

Олена вийшла з підсобки майже на дотик.
Сіла на пуф між стелажами й уперлася поглядом у свічку зі запахом меду та ялини.

Світ, здавалося, став трохи більшим, ніж вона могла втримати.

Магазин продають.
Її магазин.

І вперше за довгі місяці Олена відчула, що стоїть на краю чогось нового. Наляканого. Невідомого.

І що цей січень може змінити значно більше, ніж вона думала.