Точка зламу

Андрій відкрив очі, коли літак уже почав знижуватися над Варшавою. У вікні — сріблясті дахи, клапті хмар і далекі вогники міста, що розмивалися крізь холодну вологу. Він втомлено потер обличчя й дістав планшет, аби ще раз перевірити фінальні документи.

Пальці рухалися машинально — звичний ритуал перед зустріччю. Він перегортав сторінки договору, відзначаючи основні пункти. Але вже за кілька хвилин брови зсунулися докупи.
Терміни. Дата постачання. Нумерація пунктів.
— Що за... — він нахилився ближче, вдивляючись у таблицю.
Невідповідність між листуванням і документом. Деякі дані взагалі не збігалися з попередніми домовленостями.

Він відкрив пошту — лист від Олени, відправлений учора о 16:42. Прикріплений файл… неправильний.
Андрій на мить завмер, відчуваючи, як у грудях підіймається гаряча хвиля.

— Чорт... — тихо вимовив, натискаючи на кнопку у смартфоні, щоб вимкнути режим польоту. Йому треба було зв’язатися з нею негайно.

Коли літак торкнувся землі, він уже набирав номер.
Вона відповіла не одразу.
— Олено, — голос різкий, холодний, — що ти мені відправила?
— Доброго ранку, Андрію. Я... —
— Не треба. Ти перевіряла документи перед відправленням?
— Так, я… перевіряла все. — Її голос зривався, але вона намагалася говорити спокійно.
— Тоді поясни, чому в контракті стоять інші дати, ніж у погодженому листі від польських партнерів? Ти уявляєш, що це означає?
— Я… я, мабуть, переплутала файли… Я перевірю зараз.
— Уже не треба. — Його тон став ще холоднішим. — У мене зустріч через годину. Якщо угода зірветься, — він зробив паузу, — я не знаю, чи тобі варто повертатися в офіс.

У слухавці запала тиша.
— Я розумію, — тільки й сказала вона.

Він вимкнув дзвінок, ще кілька секунд сидів нерухомо, дивлячись на затемнений екран. Роздратування кипіло під шкірою, але десь у глибині — той самий непроханий біль, від якого він волів би втекти. Щось у її голосі… не страх, а розгубленість, втома. І йому раптом стало огидно, що він знову шукає виправдання для чужої помилки.

У конференц-залі у Варшаві пахло кавою й блиском хрому. Польські партнери були ввічливими, але настороженими. Андрій пояснював, жонглюючи словами, перекладаючи терміни, узгоджуючи відмінності.
Довелося підписати тимчасовий варіант — компромісний, без повного обсягу постачання. Вони тисли руки, усміхалися, але в очах читалося певне роздратування.

Коли двері за ними зачинилися, Андрій нарешті сів і відкинувся на спинку стільця.
Поїздка у Варшаву завершилася без провалу, але ціною кількох годин напруження, втраченої довіри й неймовірних зусиль, щоб виправити чужі помилки.

Він дивився у вікно на осіннє місто, що світилося неоновими вогнями, і думав про те, що останнім часом усе йде не туди.
Компанія, контракти, дім. Марта віддаляється, мов тінь, і навіть його власне життя здавалося чужим.

Телефон у руці мигнув — повідомлення від невідомого номера, польського. «Дякуємо за оперативність, пане Андрію. Знаємо, що помилка не ваша».

Він гірко усміхнувся.
— Звичайно, не моя, — прошепотів і, не вагаючись, видалив повідомлення.

Та всередині щось лишалося нерухомим і болючим. Не гнів — розчарування. І не лише в ній.

Того вечора він довго ходив нічною Варшавою, між вітринами кав’ярень і жовтими ліхтарями.
У голові крутилася одна думка: якщо навіть найточніше налаштований механізм дає збій — можливо, справа не лише в гвинтиках.

А завтра треба буде повертатися.
І дивитися їй у вічі.

Хоч він іще не знав — для Олени цей день уже став початком кінця.