День, який мав бути простим

Андрій прокинувся раніше, ніж задзвонив будильник.
Крізь напіввідчинені жалюзі лився блідий ранок, повільний і теплий, як ковток першої кави.
Він лежав кілька хвилин нерухомо, слухаючи, як тихо шарудить Марта на кухні.
Її музика — легкий інді-поп, у якому завжди було щось дитяче.

— Ти вже встала? — гукнув він, проходячи до кухні.

— Ага, — відповіла Марта, не обертаючись. — У нас же сьогодні мирний день. Пам’ятаєш? Без сварок і без філософії.

— Хіба я коли сварюся?

— Кожного разу, коли відкриваєш рота, — усміхнулася вона, ставлячи тарілку з тостами на стіл.

Андрій сів, відпив ковток кави.
Йому раптом захотілося зупинити цей момент. Просто посидіти, дивлячись, як вона намазує джем, як неслухняне пасмо спадає їй на лоб, як дорослішає просто на очах.

— Знаєш, — сказала вона, — я тут подумала: може, я все ж вступлю на архітектуру.

— Серйозно?

— Ну, якщо вже приречена бути схожою на тебе, то принаймні хай це буде офіційно.

Він засміявся.
— Це я маю сприймати як комплімент?

— Як попередження, — кинула вона, і в її усмішці мигнув той самий блиск, що був у її матері.

Після короткої паузи вона додала:
— І взагалі, добре, що у світі є адекватні дорослі. Не всі такі, як ти чи нав'язаний тобою психолог.

Андрій ковтнув каву й майже вдавився.
— Пробач, що?

— А що? — невинно перепитала вона. — Ви обоє вважаєте, що розумієте мене краще, ніж я сама. Може, просто прийміть, що я не зіпсована.

— Я ніколи так не казав.

— Але думаєш, — знизала плечима Марта, — не заперечуй.

Її тон був спокійним, без звичного виклику. І саме тому слова зачепили сильніше.
Він хотів відповісти щось гостре, але стримався.

— Гаразд, — сказав він. — Тоді мирний день.

Вона підняла очі, подивилася на нього з тією ледь помітною усмішкою, у якій було і примирення, і іронія.

— Домовились.

У офісі день почався спокійно — що саме по собі було підозріло.
Кавоварка гуділа, хтось сміявся біля принтера, сонце пробивалося крізь великі вікна, роблячи все надто м’яким.
Андрій зайшов у свій кабінет, переглянув план зустрічей і відчув легке задоволення: усе мало бути під контролем.

Та «мало бути» — це не завжди означало «було».

Коли годинник показував одинадцяту, він отримав перший дзвінок — клієнт із Варшави. Роздратований, холодний тон і коротке «ми скасовуємо угоду» змусили Андрія зціпити зуби.
Причина виявилася простою: помилкові дані в документації, які подали з їхнього офісу.

— Хто готував папери? — спитав він, ледве втримуючи голос.

Оксана, бліда, наче після нічного чергування, обережно кивнула у бік приймальні:
— Олена. Вона мабуть не знала, що потрібно звірити валюту договору.

Він на мить заплющив очі.
Не тому, що розізлився — він просто не хотів знову вибухнути.

— Покличте її.

Олена з’явилася за кілька секунд.
Тиха, напружена, з тією самою зосередженістю, яку він уже починав ненавидіти.

— Поясни мені, — сказав Андрій рівно, — як можна переплутати суму в євро з доларами?

— Це був шаблон документа, я… не перевірила, — тихо відповіла вона.

— Шаблон, — повторив він. — Знаєш, я іноді думаю, що шаблони створені не для того, щоб думати, а щоб не думати взагалі.

Вона стояла, не піднімаючи очей.
Він бачив, як тремтять її пальці, але не дозволив собі жодного співчуття.

— Підпишеш листа вибачення, відправимо нові дані до кінця дня. І будь уважнішою, — додав він, уже сідаючи за стіл.

— Добре, — прошепотіла вона і вийшла.

Двері тихо зачинилися.
І разом із ними ніби пішло повітря з кімнати.

День тягнувся важко. Телефони дзвонили, зустрічі накладалися одна на одну, і кожен дріб’язок вимагав негайного рішення.
В обід Андрій нарешті згадав, що не їв із самого ранку.
Вийшов до приймальні — і раптом відчув запах.

Теплий, домашній. Курячий бульйон, зелень, трошки лимону.
На столі стояв ланчбокс і записка:

«Вибачте за ранкову помилку. — О.»

Він глянув на контейнер і відчув дивне змішання роздратування й… чогось іншого.
Може, провини.
Може, вдячності, яку не хотілося визнавати.

Коли Олена повернулася, він уже допивав каву.

— Я бачу, ви не пропустили мій “жест доброї волі”, — сказала вона тихо.

— Звісно ні, — відповів він, не відриваючи погляду від монітора. — Було смачно. Але, знаєш, ти все одно погана помічниця.

Вона спалахнула, вже відкрила рота, але він підняв руку.

— Зате, напевно, ідеальна домогосподарка, — додав майже без посмішки.

Тиша впала, мов камінь у воду.
Вона нічого не сказала — лише коротко кивнула і вийшла, притримавши двері.

Вечір він зустрів сам у порожньому офісі.
Марта написала коротке повідомлення: «Я у друзів, не чекай. І не дзвони, я не зникла. Просто хочу тиші.»

Він сидів, дивлячись у вікно, на місто, що повільно занурювалося у ніч.
Усе мало бути простим.
Просто день, просто робота, просто люди.

Та навіть коли все здається під контролем — завжди знаходиться хтось, хто випадково розливає каву на твої плани, змінює ритм, ламає тишу.