15. Мандрівка думками в минуле

Довго не могла заснути. Лежала і дивилася в темряву, яку час від часу прорізали фари машин, що проїздили за вікном. Згадувала минуле.  Той весняний день, коли наша компанія вирушила до лісу по конвалії. 

Конвалії були лиш приводом, щоб посидіти, поспівати під гітару, посмажити шашлики. Свят був зі своєю дівчиною. Так, у нього з’явилася дівчина, Ліля, теж студентка, як і він. Було б дивно, якби у такого привабливого і розумного хлопця не було дівчини. 

Ліля була руденька, з фігурою фотомоделі, от тільки голос у неї був неприємний, трохи верескливий. Щось вони тоді зі Святом не поділили, відійшли від компанії трохи далі в ліс, і до мене долітали уривки фраз, переважно Лілиних, бо вона говорила голосно і невдоволено: “Я не чекала… це неправильно… ти маєш вибачитися!”

Свят щось примирливо бубонів, обіймав її за талію, а вона все скидала його руку, а потім взагалі підірвалася і пішла геть, в протилежному від нашого табору напрямку. Свят ніби побіг слідом, але майже одразу повернувся до вогнища. На одній із його щік червоніла дивна пляма. Валя одразу здогадалася і прошепотіла мені на вухо: “Лілька дала йому ляпаса…”

Мої очі округлилися. Я не могла повірити, що хтось може дати ляпаса Святу… Він же був ідеальний. 

Втім, те що для мене було досконалістю, для когось могло виглядати зовсім протилежним. Тож я нічого не сказала, лише знизала плима. Лілька мені не подобалась, і я була рада, що вона пішла. Потайки я сподівалася, що “та підірвана” заблудиться в лісі і зникне назавжди. Та, звісно, не загубилася, і потім помирилась із Святом. Потім, але не зараз. 

Зараз він сидів сам, якийсь трохи розгублений і метушливий, немов хотів показною бадьорістю створити враження, що він навіть радіє, що Лілька пішла.Лише в глибині його очей я бачила смуток. 

Всі хлопці зібралися на галявині і почали грати в волейбол. Дівчата тж грали, за винятком кількох нелюбительок спорту, серед яких опинилася і я. Я тишком нишком відійшла від галявини і заглибилась у ліс. Раптом побачила ті самі конвалії. Їх було дуже багато, і над галявиною стояв ніжний аромат, від якого навіть трохи памороилась голова. 

 — Гарно? — почула я за своєю спиною і озирнулася. Це був Свят.

 — Дуже, — я усміхнулась. — Немов хтось розбризкав тут парфуми… 

 — Нарвати тобі квітів? — несподівано запитав він. 

 — Та ні, не треба, — я знітилася незрозуміло чому. — Все одно, поки ми зберемося додому, вони вже зів’януть. Я просто тут ними помилуюся і все. 

 — А я милуюся тобою, — раптом сказав він.  — Ти дуже гарна…

 — Дякую, — я думала, він жартує. Ну, як ото старші брати говорять до молодших сестричок. 

Незважаючи на те, що Свят мені дуже подобався, більше того — я була по-дитячому у нього закохана, я розуміла, що між нами нічого бути не може, і навіть не намагалася якось натякнути на свої почуття. Він дорослий, студент, а я ще школярка. Та й дівчина у нього є. Тож я ніяк не провокувала його. Хоча Валя і не вірила мені. Вона, мабуть, бачила, якими очима я дивлюся на її брата. Погляд важко було приховати, це правда. Мабуть, я все-таки була вина. Не треба було дивитися так на нього. 

Якби я тоді відвела погляд, мабуть, він би не взяв мене за плечі і не нахилився близько-близько до мого обличчя. Ще навіть тоді я могла відсторонитися і перевести все на жарт. Безперечно могла. Але не відсторонилася і не перевела. Він поцілував мене, і це був перший мій “дорослий” поцілунок…

Друзі, прошу вибачення за невелику перерву у викладенні нових розділів, я хворіла, але зараз уже все добре, і оновлння будуть щодня о 23.00, як і раніше! Додавайте книгу в бібліотеку, щоб нічого не пропустити!