14. Цукерка від зайчика

 — Звісно, ні, — відповідаю я. — З чого ти взяв, що я збираюся заміж?

 — Бабуся казала, — зізнається він. — Що ти пішла на нову роботу, щоб вийти заміж.

 — Це вона тобі таке казала? — в мене аж очі на лоба полізли. Звичайно, мама людина своєрідна, але таке говорити п’ятирічній  дитині!

 — Нє, — він хитає головою. — Вона по телефону з подружкою говорила, а я підслухав.

 — Підслухувати недобре, — я настільки розгубилася, що кажу перше, що спало на думку. 

 — Я більше не буду, — він горнеться до мене, як кошеня. — Мамо, я не хочу. щоб ти виходила заміж за чужого дядька!

Присідаю так, щоб наші з сином обличчя були на одному рівні.

 — Обіцяю, що я не вийду заміж за чужого дядька!

 — За тата можна, — дозволяє він. 

 — За тата? — у мене стоїть грудка в горлі. Коли він вперше, прийшовши з садка, запитав, де його тато, я не знайшла нічого іншого, як сказати правду. Ненавиділа всі ті історії про льотчиків, моряків та суперагентів.

Я сказала тоді:

 — Твій тато живе в іншому місті. Так вийшло, що ми не разом. 

 — Але він приїде, правда? На Новий рік?

 — Синку, я не знаю… Може. колись ви зустрінетесь.

 — Коли? — наполягав він. 

  — Коли ти підростеш…

Така відповідь, здається, вдовольнила його цікавість. Кілька тижнів він не говорив про тата. І ось знову…

 — Ходімо, сонечко, Руслан уже зачекався, — я обіймаю його і веду до виходу. 

Сідаємо в автівку Руслана, і той простягає малому цукерку:

 — Від зайчика, — каже він. — Коли я був малий, тато завжди приносив мені з роботи щось смачне і казав, що це від зайчика. 

Тимко набурмосено мовчить. 

Ми під’їжджаємо до нашого будинку, Руслан зупиняє машину і повертається до мене:

 — Ось і прибули!

 — Дякую, що підвіз. — кажу я. — І що допоміг з роботою.

Тут несподівано озивається Тимко.

 — А у вас є дружина? — запитує він у Руслана.

Той виглядає захопленим зненацька.

 — Ні, немає, — каже зрештою. Потім усміхається. — Ще не зустрів жінку, з якою хотів би прожити все життя.

 — Ясно, — бурмоче Тимко і смикає за руку дверцят. Я допомагаю йому вийти, зачиняю дверцята, беру малого за руку і ми йдемо до під’їзду. Вже біля самих дверей я озираюся і бачу, що машина Руслана так і стоїть на тому самому місці.

Я махаю рукою, заходжу до під’їзду і  чую, як заводиться двигун. Руслан їде. 

 — Це точно не тато? — смикає мне за руку Тимко. — Ти добре дивилася?

Мені на очі навертаються сльози…